<id>I</id> <author_surname>Ніцой</author_surname> <author_name>Лариса</author_name> <title>Зайчикове щастя</title> <publ_in></publ_in> <url></url> <publ_part></publ_part> <publ_place>Чернівці</publ_place> <publisher>Чорні вівці</publisher> <year>2015</year> <pages>2–31</pages> <length>566</length> <alt_orth>0</alt_orth> <errors>ставив питання — ставив запитання</errors> <comments></comments> <body> У маленькій лісовій хатинці жив сіренький Зайчик. Був він дуже допитливий. Цілими днями тільки те й робив, що ставив питання мамі й татові: — Чому небо синє? — Чому на деревах листя? — Куди сонечко лягає спати? От і сьогодні, коли тато сказав: «Яке щастя! Я знайшов поле моркви!» — у зайчика відразу ж виникло питання: — А що таке щастя? — У кожного воно своє! — відповіла мама. — А яке ж у мене щастя? — хотів було спитати Зайчик, та не встиг, бо мама з татом звеліли Зайчикові залишатися вдома й пішли на поле. — Яке ж моє щастя? — не давала спокою думка. — От що, — вирішив Зайчик, — піду-но я його пошукаю! Вийшов Зайчик із хатки та й пішов стежкою. Іде, йде, коли дивиться: невеличке подвір'я, а на ньому двоє козеняток жують листя капусти. — Привіт, козенятка! — привітався Зайчик. — Ме-е! — пролунало у відповідь, що означало «Привіт!». — Ти куди йдеш, Зайчику? — спитали вони, не перестаючи хрумати капустку. — Хочу побачити щастя, — відповів Зайчик, — чи не знаєте, яке воно? — Знаємо! — відповіли козенята. — Немає нічого кращого, як жувати соковиту хрумку капусту. Оце і є щастя! Подивився Зайчик та й пішов далі, розмірковуючи: «Хрумка капустка — це добре, але хіба таке щастя?» Іде та йде. Коли бачить: стоїть високе дерево, а в дереві — дупло. Біля дупла Білочка скаче. Схопить горішок на землі — і шусть на дерево! — Білочко, Білочко! — питає Зайчик, — чи не знаєш ти, яке воно, щастя? — Знаю! — каже Білочка. — Немає нічого кращого, ніж сидіти взимку в теплому дуплі й гризти горішки. Оце і є щастя! Подумав-подумав Зайчик: «Затишне дупло й горішки — це добре, але хіба це щастя?» Та й пішов далі. Далеко вже в ліс зайшов. Коли бачить — Ведмідь вулика з медом тягне. — Добрий день, Ведмедику! — Добрий день! — тяжко видихнув Ведмідь, бо таки стомився важкого вулика нести. — А що ти тут, Зайчику, робиш? — Та от щастя своє шукаю, та не знаю, яке воно. — Ого-го! — вигукнув Ведмідь. — Немає нічого смачнішого за мед. А коли меду багато — ото щастя! Зітхнув Зайчик та й пішов далі: «То твоє щастя, Ведмедику, а яке ж моє?» Іде та й іде. Коли бачить озеро, а ним дикі качки плавають. Бульк — і тільки хвостики з води стирчать! Бульк — виринули на поверхню. Сів Зайчик на березі, вушка звісив. Підпливає до нього качечка. — Чому ти, Зайчику, зажурився? А той відповідає: — Я щастя своє хотів знайти, та не знаю, яке воно. — Зайчику! Коли ти навчишся під воду пірнати, як ми, — ото й буде щастя! — Ні, — каже Зайчик, — це не моє щастя. Ще більше засмутився та й пішов далі, похнюплений. Уже й вечоріти почало, а Зайчик щастя все ніяк не знайде. Коли це йому назустріч іде старий-престарий Бобер, та й питає: — Чого це ти, Зайчику, так пізно тут ходиш? А сумний такий чому ж? І Зайчик, мало не плачучи, розповів Боброві, як він шукав своє щастя. — У Козеняток щастя — у свіжій капусті. Білочка своє щастя в теплому дуплі тримає. У Ведмедика щастя, коли меду багато. Качечки знайшли своє щастя, плаваючи та пірнаючи. А я свого щастя ніяк знайти не можу! — Послухай старого Бобра, Зайчику! Повертайся хутенько додому, а щастя невдовзі саме до тебе прийде. «А й справді! — схаменувся Зайчик. — Пізно вже,мабуть, тато з матусею шукають мене!» І чимдуж пострибав додому. Біля хатинки стояла занепокоєна Зайчиха. Вона не знала, куди подівся її синочок і дуже хвилювалася. Коли Зайчик вискочив з лісу, мама кинулася його обіймати й цілувати: — Ах ти ж неслух мій! — картала й пригортала одночасно. А Зайчик, притулившись до своєї мами, думав: «Немає нічого кращого, ніж обійми моєї матусі. Ось воно, <emphasis>ЩАСТЯ</emphasis>!» </body>