Нещодавно я зустрів свого сусіда, пенсійний стаж якого на сьогодні сягає найвищих рівнів, і який охоче при зустрічі спілкується зі мною на політичні теми. Але цього разу замість привітної усмішки і дружнього рукостискання він похнюплено подивився вниз і якось невпевнено махнув рукою. «Що сталося?» – запитав я. «Розповісти вам, як мене пошили в дурні?» – відповів він.

І після почутого я не можу не звернутися до газети, аби попередити всіх: «Люди, будьте пильними!». Це мій обов'язок як людини і як журналіста.

Сталося так, що мій сусід живе у місці досить нелюдному, недалеко від залізничного мосту, біля крамнички, де продається олія, чекав, коли її відчинять. І тут зупинився легковик, з якого вийшов трохи огрядний, невисокого зросту чоловік і ламаною російською звернувся до нього. Той же миттю усвідомив, що має справу з іноземцем, який, певне, захоче запитати про дорогу. Він підійшов ближче. З машини виглядав ще один іноземець, який розмовляв лише німецькою. Мій знайомий пригадав, що колись у школі німецьку вивчав, і розмова склалася без особливих перешкод.

Іноземець повідомив, що живе у Берліні, а його попутник – у Дрездені, і що вони повертаються додому, але на митниці їх затримають, бо вони везуть товар, який їм взагалі не потрібний. Тож ладні подарувати його будь-кому, хто їм на шляху трапиться. Говорив він дуже швидко, не даючи співбесіднику опам'ятатися, не давав також змоги хоча б на крок відійти вбік. Він відчинив дверцята машини і показав комплект блискучого, чудового на вигляд і різноманітного для вжитку посуду. «І це моє?» – здивувався чоловік. Від побаченого затьмарилося в голові. «Треба було б з дружиною порадитися». – «Гаразд». Машина розвернулася, і всі разом поїхали в людне місто.

На подвір'ї, де проживаю я і учасник цих подій, легковик зупинився. Її господар знову заговорив: «Єшьчьо адін вапрос», – і дістав при цьому різні друковані папери, в яких рябіли ціни на пропоновані речі в доларах і євро. До чоловіка дійшло, що потрібно платити, а слово «подарунок» якось із голови вилетіло. Скільки ж платити? Суму іноземець назвав таку, від якої в голові запаморочилося. Шкода, якби ж він мав такі гроші, то чому б не заплатити? Речі ж коштовні! Чоловік, мало не плачучи, запевняв незнайомців, що таких грошей не мав ніколи в житті. Нарешті іноземець припинив потік слів, що невпинно вивергалися каліченою мовою з його уст. Можеш, мовляв, іти. Та тут його супутник зупинив мого сусіда: «Візьміть оці швейцарські годинники за те, що морочили вам голову, вони недорогі». Чоловік подивився. Так, годинники з Женеви, тут це чітко написано, і він, не вагаючись, виклав усе, що мав у гаманці, тобто 1000 гривень, майже вся його пенсія. Він її лишень учора отримав. Але для швейцарських годинників не шкода.

Коли прийшов додому, повернувся до нормального мислення і уважніше придивився, бідолашний пенсіонер побачив, що годинники – всього-на-всього недбала китайська підробка, яка на базарі може коштувати 200 гривень, не більше. Тож мені нічого іншого не залишилося, як поспівчувати обдуреному в такий спосіб нещасному сусідові.

Отож, хочу звернути увагу читачів на те, що таких гастролерів у великих містах нашого краю є немало. Використовуючи прогалини в українському законодавстві щодо шахрайства, вони зомбують довірливих пенсіонерів і витягають з їхніх кишень гроші, залишені на чорний день, який ніколи не мине цих нещасних і немічних у їхньому житті. Вони чудово грають свою роль, не поступаючись акторам, мають вищу освіту, володіють іноземними мовами. Вони мають усе, крім совісті. Ваші нещастя їх анітрішечки не турбують...