Стихійні ринки — головний біль міської влади, якій не байдужий естетичний вигляд міста, яка бореться за його красу. Про посилення відповідальності за торгівлю у невстановлених місцях не раз йшлося на сесіях Луцькради. Але чому тільки місцева влада повинна боротися із «дикою» торгівлею? Здавалося б, це має непокоїти всіх лучан, бо ж ідеться про їхнє здоров'я. Але нині ми так зубожіли, що тішимось, коли навіть заощадимо гривню-другу. Отож перспектива підхопити хворобу мало кого лякає. До того ж, більшість чомусь вважає, що за порядок у місті і наше здоров'я повинна відповідати влада, поліція, санітарна служба. До речі, остання несе відповідальність лише за продукцію, яка реалізовується на території ринку. А усе, що за його межами, службу не хвилює. До стихійної торгівлі за воротами не має діла і дирекція ринку, у компетентності якої лише те, що продається всередині — на стаціонарних прилавках, у павільйонах.

Із бабусями з їхнім нехитрим товаром, правда, намагається боротися муніципальна поліція. Тож вони, ще здалеку забачивши бравих хлопців у формі, швиденько збирають товар і зникають (чи переходять в інше місце). А коли ті підуть, знову з'являються. Муніципали неохоче йдуть на ринок, бо ж бачать безперспективність таких рейдів. Та й роль гонителів бабусь, котрі сиплять прокльони і погрози, погодьтесь, не кожному подобається.

Донедавна продавці торгівлю «із землі» обґрунтовували тим, що на ринку нема для них місця. Мовляв, ми б і не проти піти туди, але ж ніде стати. Усе зайнято. Адміністрація прислухалася до них і встановила додаткові місця. То ж зараз їх достатньо не лише у будні, а й у вихідні. Але стихійна торгівля триває. Господині із вирощеною на власному городі продукцією, молоком, сметаною вперто займають звичні місця. «Зручно. Тут можна швидше спродатися», — пояснила одна з них.

«Війна» влади з «диким ринком» нагадує мені боротьбу Дон Кіхота з вітряками. І поки не зменшать базарний збір за місце, вона не дасть результату.