Шлюб Сім'я — це наша любов, це наша улюблена бухта, але водночас і наш хрест. Життя в сім'ї не завжди райське. У ній трапляються конфлікти, суб'єктивні та об'єктивні. Але в сім'ї людина проходить випробування на різні речі, любов, повагу, вірність подружжя, наскільки вони вірні один одному, чи не зраджують вони один одного, поступливість, взаєморозуміння, взаємодопомогу, радість, мотиви до роботи та інше. Людина піддається випробуванням і воднораз доводить, наскільки вона вихована, як вона сприймає духовно іншого, наскільки правильно вибудовує спілкування з іншою людиною. Церква навчає зберігати свою тверду й непохитну позицію щодо форм суспільства, сім'ї, парафії, які забезпечують збереження особистих і наповнених любов'ю відносин між людьми на тлі боротьби з нашими надмірними бажаннями й егоїзмом. Навіть пустельнику треба спершу навчитися жити з іншими в кіновії, відмовлятися від своїх бажань, побороти власний егоїзм, навчитися жити смиренно, і тільки після цього він може піти в пустелю. А там, якщо він не буде молитися за всіх людей, він не буде пустельником, а тільки відокремленим усамітненим жителем. Бог навчав перших людей відмінності між добром і злом. Зокрема, перед створенням жінки Господь сказав: «Не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2: 18). Ці слова показують собою глибоке визначення того, що є зло — самотність, самоізоляція, замкнутість на самому собі, відсутність спілкування. У християнському розумінні шлюб не є тільки засобом для досягнення деяких цілей, наприклад, продовження людського роду, але має мету в самому собі. Шлюб у християнстві має особливий релігійний вимір. З волі Творця людська природа розділена на дві статі, дві половини, жодна з яких окремо не володіє повнотою досконалості. І тільки в шлюбі подружжя взаємно збагачує один одного властивостями і якостями, властивими лише своїй статі. Таким чином обидві сторони шлюбного союзу стають єдиною плоттю (Бут. 2: 24; Мф. 19: 5 — 6), одним цілим, єдиним духовно-тілесним організмом. Досягаючи необхідної повноти досконалості, вони цілком віддають себе один одному. Те ж Він зробив і з кожною людиною. Він не дав усім знати все, але одному дав здатність до лікарської науки, іншому — до будівельної, іншому — до іншої, щоб, маючи потребу один в одному, ми любили один одного. Молитва «Якщо ті, що розмовляють з мужами мудрими, від частої співбесіди швидко самі стають, подібно до них, мудрими, то що казати про тих, які в молитві своїй розмовляють з Богом? Що може бути святішим від того, хто розмовляє з Богом? Що більш праведне, що гідне хвали, що мудріше?» (свт. Іоан Золотоустий). «Молитва — це перша заповідь Божа: розумна, сердечна, душевна молитва заповідана людині Богом і в Старому, і в Новому Завіті: «Люби Господа Бога твого, — велить Бог, — усім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю, всією силою твоєю. Це є перша заповідь» (свт. Ігнатій (Брянчанінов)). Як може людина з її пошкодженою природою самостійно протистояти впалим духам, які утвердилися у злі і майстерно навчені всяким винахідництвом та досвідом воювати з нами тисячоліттями? Жебракам властиво просити, а зубожілим гріхопадінням властиво молитися. Підстава для молитви полягає в тому, що людина — істота впала. Вона прагне до отримання того блаженства, яке мала, але втратила, — і тому молиться. Хто пізнав, що має потребу в допомозі Божій, той робить безліч молитов і, в якій мірі примножує їх, в такій і смиряється його серце. Як тільки смириться людина, відразу оточує її милість. З цього вона розуміє, що молитва — притулок та багатим допомога і що вся безліч духовних благ стає для неї доступною завдяки молитві. З яким бажанням наближається людина до Бога наміром своїм, з таким і Бог наближається до неї даруваннями Своїми і не відніме у неї благодаті за велике її смирення. Викорінення душевних пристрастей не пов'язане з фізичними силами людини, а тому залишається завжди в силі, наприклад, і для хворого. Адже при молитовному шуканні Бога саме ці пристрасті набувають особливо шкідливої сили, оскільки не гордість або марнославство, ні ненависть або роздратування, ні осудження або заздрість зовсім не сумісні з молитвою. Розум через молитву, з найпершої її сходини, повинен починати збирати свої розсіяні сили, щоб увійти в нове життя. «Тому, хто занурює думку свою в тутешні турботи, неможливо вдихати в себе відчуття іншого, нового світу» (прп. Ісаак Сирін). Зібраність розуму, за вченням отців, вимагає великого примусу і терплячої наполегливості, а тому молитва — насамперед праця. Всяка щира молитва, навіть недосконала, — вже прагнення до пам'яті Божої. Оскільки подолати протилежний пам'яті Божій стан — забуття, лінощі та незнання — ці три великі хвороби душі — найважче, то зрозуміло, чому отці молитовний подвиг вважають найбільш важким. У будь-якому іншому подвигу, — говорили вони, — людина здобуває деяке заспокоєння, але молитва до останнього подиху пов'язана з працею тяжкої боротьби. Безперервна молитва — шукання безперестанної любові з одночасним невпинним визнанням себе грішником, тобто її негідним, а тому посягання на цю молитву поза цим смиренним устремлінням до любові не тільки безнадійна справа, але і велике божевілля. Нестерпно для молитви — це підміна її устремління — дитячої любові до Бога. Всяка фальш у цьому, всяке шукання стати якимось «доктором молитовних наук» — духовне каліцтво, згубне для людини. Під час молитви ми розмовляємо з Богом, вона — спільне заняття для людей та ангелів. Всі ми маємо потребу в молитві, як дерева у воді. Молитва — нерви нашої душі. Хто не молиться Богу і не має старанності розмовляти з Богом, той мертвий, бездушний, безглуздий. Молитва — причина всіх чеснот. Молитва має велику силу: вона вливає в нас нове духовне життя, втішає у скорботах, підтримує і підкріплює у зневірі і відчаї.