Христова Церква є середовищем спілкування Бога з людьми і людей із Богом. Споконвіку перебуваючи в Божому Задумі, Церква постала в творінні як мета, заради якої було все створене, у тім числі й людина - вінець творіння. Бо головна мета творіння - зростати у сопричасті з Богом, постійно преображаючись і освячуючись. Не випадково Ориген називав Церкву «космосом космосу». У Церкві існує антиномія між Повнотою Бога, Який відкриває Себе людству, й обмеженим створеністю людини сприйманням цієї Повноти. У своїй історії людство все більше входить у Божу Повноту, долаючи свої неповні поняття і уявлення про Бога «в міру повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13), в Якому «тілесно», тобто історично-змінно, була явлена вся повнота Божества (пор. Кол. 2, 9). Не відразу, але поступово, етапами, людство приходило до повноти в Христі. Спершу люди шукали Бога наче навпомацки (див. Ді. 17, 22-28), інтуїтивно, припускаючись різних блукань і помилок. Так виникали природні релігії людства. Але й через них Святий Дух вів і веде людей до спасіння: люди вже служать Богові, Котрого ще не пізнали з веління совісті (Рим. 2,14 15), вони, хоча й несвідомо, вже належать до Церкви, завдяки якій можуть осягнути спасіння. Коли ж настає «повнота часів» (Гал. 4,4), Бог в Ісусі Христі відкриває досі невідоме «ім'я Бога» Бог - це і «Той, що є», Сущий, і водночас Отець Син і Святий Дух. Відтепер завданням Церкви Христової стає нести це Боже Ім'я у світ, звіщати його, проповідуючи Євангеліє всьому творінню: «Бо немає іншого імені під сонцем, у якому ми були б спасенні». Завдяки цьому люди «знають, у Кого увірували», а «народ, що сидів у темряві, побачив світло велике» (Мт. 4, 16) Святий Дух діє серед людської спільноти як «педагог до Христа», готуючи її до Христової Церкви, відтак ті люди, що відкриваються на благодать Святого Духа, входять через охрещення у Тіло Христа, щоб Христос - Глава Тіла Церкви - привів усе творіння до Отця, аби «Бог був все у всьому» (1 Кор. 15, 28).

Євангелізація та місійна діяльність Церкви є знаком «повноти часів» і шансом для глибшого воцерковлення для тих, хто досі ще не був готовий до єднання з Богом і людьми в Тілі Христа. Повнота історичного здійснення Церкви ще попереду - коли все людство у сопричасті єдиного Тіла Христового усиновиться Богові Отцеві й створить спільноту братів і сестер - дітей Божих. Сучасна євангелізація та місійна діяльність Церкви - це етап глибшого есхатологічного введення в Церкву всіх її дітей - від праведного Авеля до останнього спасенного з-поміж людей у День славного Зновупришестя Христа. Ті, що слухають Боже Слово в євангелізації, приймають у вірі й Хрещенні і виконують його в житті, здобувають у Христі цілісне обожнення духа, душі і тіла, а також підносяться до такої спільноти з іншими людьми, яка є людською іконою божественної спільноти Отця, Сина і Святого Духа. Отож, спасіння людини, започатковане благодаттю Святого Духа в її сімейній, національній і релігійній спільнотах, відкривається їй і зростає в Христовому Тілі, щоб сягнути вершин у Домі Отця. Церква ж як середовище спілкування Бога з людьми і людей з Богом, є зовнішнім знаком божественної любові, якою Бог оточує творіння і до якої покликає всіх. Прийняти Бога, Котрий є любов'ю, означає спастися самому й преобразити увесь світ у нове творіння.

1. Поняття євангелізації та місії

Слово «євангелізація» - похідне від слова «Євангеліє» - з грецької «блага (добра) вість (звістка)». За свідченням євангеліста Марка, Сам Христос ужив цього слова, висилаючи своїх апостолів на проповідь: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте євангеліє всякому сотворінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний, а хто не увірує, той буде осуджений». Христос Сам проповідував Євангеліє: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє». В Ісусі Христі здійснюється старозавітне Протоєвангеліє (Бут. 3, 15). Він перемагає гріх непослуху Адама через послух Отцеві, а смерть Адама - через тілесне воскресіння. Свідками Євангелія - перемоги над гріхом і смертю - стають покликані Христом учні, котрих Він перед своїм вознесінням посилає у світ: «І будете моїми свідками у Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж по край землі» (Ді. 1,8). Посилаючи учнів, Христос робить їх «посланцями» (грецькою «апостолами»), продовжувачами післання, яке Христос отримав від Отця («Як мене послав Отець, так я посилаю вас») у Святому Дусі: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж задержите - задержаться» (Йо. 20, 23). Відтепер апостольство стає рисою Церкви, посланої у світ проповідувати Євангеліє (євангелізувати) у словах і знаках, зокрема, прощення гріхів і «ламання хліба» («це чиніть на мій спомин»). Апостольство (латинською «місія») Церкви має на меті врятувати світ.

У День П'ятидесятниці, прийнявши від Святого Духа дар різних мов, апостоли понесли слово Євангелія «всім народам». Наша Київська Церква споглядає їхню місію в чудових образах Літургії Страсного Четверга. Це справді літургійне богослов'я, згідно з яким Христос «випускає» апостолів у світ, наче «стріли з Божого сагайдака», які повалили поганських ідолів. Проповідуючи Христове вчення, апостоли, неначе «райські ріки, що цим вченням напоїли землю». Вони принесли Божу мудрість замість мудрості світу цього. Звершуючи свою місію, апостоли Христа стали «апостолами народів», «рибалками людей». Щоб здобути народи для Христа, вони вирушили в апостольську подорож, яка є однією з найзнаменніших рис служіння Христової Церкви. «Апостольська подорож» Церкви є не тільки географічною, а й культурною, мовною та ментальною. У другому тисячолітті християнства ця подорож Церкви до народів отримала назву місії, а апостолів II тисячоліття стали називати місіонерами (вперше таку назву використали Отці Єзуїти в XVII ст.). Церковні місії полягали в євангелізації нехристиянських племен і народів на різних континентах нашої планети, а терени їхнього проживання назвали «місійними теренами». Щоб вести місії, треба було вивчити мову та звичаї нехристиян, а тоді розпочати євангелізацію. Крім євангелізації, місія охоплювала також доброчинне служіння потребам убогих, хворих і знедолених, а в наш час ще й служіння справедливості, миру та визволенню народів від різних форм пригноблення, зокрема у країнах «третього світу». У сучасних умовах, коли традиційне розуміння ведення місій «між поганами» натрапило на модерне розуміння релігійної свободи і постало питання, чи проповідь Слова Божого не є посяганням на індивідуальну свободу совісті, то неначе у відповідь на це питання змінилася місійна практика, коли євангелізація не стільки розпочинає, скільки завершує служіння Церкви досі нехристиянській спільноті. Отож, місія розпочинається зі свідоцтва життя самих місіонерів, праведність життя яких викликає доброзичливе ставлення до них з боку місцевої спільноти.