Назва «новітня» або «модерна доба» була прийнята до періоду історії, який тривав приблизно від XIV до кінця XIX ст. Вважають, що ця доба визначила обличчя сучасної цивілізації. Осередком змін, які ознаменували настання Новітньої доби, був європейський континент. Змінами, які позначили кінець Середньовіччя та прихід нової епохи, стали антропоцентризм у способі мислення і європоцентризм культури. Антропоцентричне мислення поділило Церкву на конфесії (православні, католицькі та протестантські), а європоцентризм породив стереотип про культурну вищість європейців над позаєвропейськими народами. Свою спільноту (церковну та політичну) розуміли як мірило істини, а інакшість (церковно-обрядову чи культурну) - як ознаку єресі чи схизми. На самому європейському континенті з єдиної середньовічної спільноти виникають окремі європейські держави, кожна з яких намагається утвердитися, зокрема, за рахунок держав-сусідок. З цією політичною боротьбою були тісно пов'язані міжконфесійні війни та протистояння. Поняття місій також набуло конфесійного характеру - католики вели місії між православними, протестанти - між католиками, і навпаки. В самій Католицькій Церкві після Тридентського собору поняття Католицької Церкви було звужене до латинської конфесії, в рамках якої відмінність (наприклад, обрядова) толерували на правах привілею і винятку. Східні Церкви розуміли як обрядові відхилення Латинської Церкви (наприклад, в Італії чи Угорщині). Європейські держави часто використовували Церкву для політичних цілей. Завойовуючи території сусідніх народів, держави насаджували на цих територіях «місії» своєї державної Церкви, для якої окупована державою територія автоматично ставала «канонічною» територією Церкви окупантів.

Великі географічні відкриття несподівано відкрили нові величезні місійні території Америки, Азії й Африки, заселені нехристиянськими народами. Почалася колоніальна доба: європейські держави опанували «заморські» території, які водночас стали «місійними». Залежно від віросповідання держави-колонізатора, яка сприяла веденню місії, вони набували конфесійно католицького, протестантського чи православного характеру. Тубільні народи оцінювали за критеріями колонізаторів не просто некультурними, а докультурними, людей сприймали як недолюдей (гомункулів), які, можливо, не є носіями образу Божого. Відповідно, діалог з місцевими релігіями підмінювався їхнім апріорним прокляттям. Тому місію між такими «людьми» розуміли в декількох етапах: насильне викорінення власних «диявольських» звичаїв; «цивілізування» (культурна європеїзація), євангелізація. Навернення поган у колоніях уважали завершенням земної історії напередодні Зновупришестя Христа («і буде Євангеліє проповідуване всім народам, і тоді настане кінець»). За такого мислення місіонерів, для тубільної людини «охреститись» означало розірвати зв'язки з власним культурним середовищем і погодитись на другорядний статус у середовищі колонізаторів. Парадокси політизованих місій полягали в тому, що: в «закордонних» місіях «закордонними були» саме місіонери; європейські місії ототожнювали з місцевими Церквами; що сильніші місіонери, то слабкіша місцева Церква; підготовані європейським способом місцеві священики відчужувалися від власної культури і їх позитивно не сприймали співвітчизники.

Попри здебільшого політичні європоцентричні місії, не бракувало й спроб вести інкультуровані місії, спрямовані на заснування в перспективі нових помісних Церков. Так діяли оо. Матео Річчі в Китаї, де Нобіле в Індії, Степан Пермський серед народу комізирян у Заволжі. Їм йшлося не про Католицьку Церкву в Китаї й Індії чи про Православну Церкву в Заволжі, а про Китайську, Індійську та Зирянську помісні Церкви. Іншим прикладом інкультурованих місій було створення отцем Монтейя «єзуїтських редукцій» серед племені гуарані в Парагваї (1607-1768). В основу життя в декількох десятках міст було покладено життя ранньохристиянських громад. Єзуїти дбали про освіченість незаможних, виховували індіанців до поступового здобуття самодостатності. Найефективнішим засобом євангелізації стала музика, звичаї індіанців не викорінювали, а християнізували. Незважаючи на зусилля згаданих місіонерів, інкультуровані місії в добу колоніальних імперій (Англія, Франція, Росія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Голландія), не мали ані належного розуміння, ані підтримки.

10. Місії Церкви в сучасну (постмодерну) добу

У XX ст. кардинально змінились обставини місійної праці Церкви: розпалася століттями будована колоніальна система, зникли імперії, з'явилися сотні нових незалежних держав з інтенсивними пошуками власної релігійної та культурної ідентичності. Церква отримала новий виклик: чи вона культурно залишається Церквою колонізаторів, які відходять, чи стає місцевою Церквою. Політичний характер місій втратив будь-який сенс. Європоцентризм місійної моделі, яку практикували упродовж століть, приніс мізерні результати. Європейські місіонери перенесли на інші континенти свої внутрішні міжконфесійні чвари. Реагуючи на нову ситуацію, дехто навіть почав піддавати сумнівну доцільність християнських місій у майбутньому.

Порівняно зі збільшенням кількості новоохрещених у світі, почала зменшуватися частка європейців. Сама Європа значною мірою стала континентом дехристиянізованим і секуляризованим. Європейські Церкви більше не мали змоги висилати місіонерів, самі все більше потребуючи їх. Запитам сучасного багатокультурного світу не в змозі адекватно відповісти та форма християнства, яка за два тисячоліття існування залишилася переважно європейською (греко-римською).

З огляду на цілком нову місійну ситуацію Церква постала перед вибором: або залишити «все, як є» і було досі, розглядаючи сучасність як тимчасове «відхилення» від норми в надії, що все поступово повернеться до попереднього стану; або запропонувати принципово іншу місійну модель. Прихильники першої розв'язки посилаються на глобалізаційні тенденції, які остаточно уніфікують людство в одній загальнолюдській культурі. Під цією культурою, знову ж таки, розуміють її євроамериканський варіант. Глобальна культура - це максимальна простота і функційність. Тому Римо-Католицька Церква з її простими, зрозумілими традиціями оптимально відповідає глобальній ментальності. Прихильники другої розв'язки наголошують на зростанні культурного багатоманіття, що потребує нової, інкультураційної моделі місії, метою якої буде виникнення нових помісних Церков. Тобто, місії Церкви з зовнішнього («закордонного») виміру мають перейти до внутрішньої розбудови вже заснованих європеїзованих Церков. Там, де намагаються вводити інкультураційну місійну модель, виникають перші паростки нових помісностей. Деякі Африканські Церкви зуміли випрацювати місцевий варіант літургії Церкви, глибоко закорінений в африканські обрядові традиції (конголезька літургія). Індійська Церква в особі монаха Ентоні де Мелло наблизилася до випрацювання індуського варіанту християнської духовності, відкриття християнських елементів в індуїстському та буддистському містичному досвіді. Латиноамериканські Церкви все частіше тлумачать Євангеліє в категоріях власного «богослов'я визволення», а місію Церкви вбачають у служінні суспільній справедливості через солідарність із бідними і знедоленими, участь у боротьбі за економічне та політичне визволення. Китайська Церква свою «патріотичну» місію вбачає в розбудові свого зв'язку з Римською Церквою до сопричастя Церков. Реагуючи на ситуацію християнства в Європі, де християни стають релігійною меншиною, Церква поставила місійне завдання «нової євангелізації», щоправда, не уточнюючи, згідно з якою моделлю ця євангелізація відбуватиметься. Адже в зовнішньо «єдиний» Європейський Союз входять народи з відмінними культурами, традиційно релігійні або ж значно дехристиянізовані. Погляд Церкви насамперед на європейську місійну ситуацію можна пізнати з документів II Ватиканського Собору (1962-1965), а також із документів Римської Церкви пізнішої доби. Аналіз цих документів дає змогу зробити важливі висновки.