Переглянувши ці настанови, ми зможемо переконатися, наскільки необхідною є для нас Сповідь – не формальність чи традиція, а шанс змінитися, можливо, й останній.

Наступний крок, який ми маємо зробити, – щиросердно розкаятися в усіх своїх гріхах, відчути щирий жаль за свої духовні злочини (погодьтеся, гріх, як порушення Божого Закону, в нашому розумінні цілком справедливо може бути названий злочином). На цьому етапі християнин повинен пережити усвідомлені ним гріхи ще раз, але вже у своїй совісті, тобто зрозуміти потворність і жахливість кожного з них.

Щоб легше досягти такого стану, розгляньмо притчу про блудного сина і спробуймо уявити себе в ролі головного персонажа цієї євангельської оповіді. Молодший син легковажно залишив батьківську оселю, не зважаючи на те, що батько завжди огортав його своєю турботою і любов'ю. Він покинув батька лише через бажання жити свавільно. Тоді йому було байдуже, що відчуває батько, він думав лише про себе.

А тепер спробуймо собі відповісти: чи нам не байдуже, що відчуває наш Небесний Отець, коли ми, Його діти, покидаємо Його, турбуючись земними благами і розкошами?

…Блудний син збагнув свій гріх лише тоді, коли його життя із безтурботного і свавільного перетворилося на нестерпне. Не маючи засобів для проживання, він пригадав, як добре й затишно йому було вдома, де він мав усього вдосталь. Усвідомивши свій проступок, він набирається рішучості: прийти до батька, кинутися до його ніг і просити, щоби прийняв його не як сина, а як одного зі слуг. Тут блудний син пережив вчинений гріх ще раз у своїй совісті. Цей душевний стан, в якому він опинився, заставив його збагнути, як він образив свого батька. І аж тоді син зрозумів, як йому треба чинити.

До своїх гріхів нам теж необхідно ставитись як до вчинків, якими ми ображаємо Бога, Який безмежно любить і оберігає нас. Тоді ми зможемо відчути жаль через свою легковажність.

…І тільки після цього відбувається зустріч блудного сина з люблячим батьком. Але щоб вона була реальною, а не уявною, примарною, необхідно прийти до "батьківського дому" – до храму Божого, щоб, упавши до ніг Небесного Отця, просити в Нього прощення. Тільки з таким почуттям ми повинні приступати до Сповіді.

Дехто вважає, що така поведінка людини принижує її гідність, показує її слабкою і безхарактерною. Щоб визначити, чи так воно, погляньмо, чи принизило покаяння блудного сина? Ні! Навпаки, піднесло: "Принесіть кращу одежу і одягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги…". Чому так? Господь завжди чекає на нас, на наше повернення, Він завжди готовий прийняти нас у Свої обійми як найдорожчих дітей.

А навіщо ж "падати до ніг", невже Богові потрібне наше приниження? Ні приниження, ні покаяння, ні молитви, ні посту Йому не потрібно. Все це потрібне нам. А чекає Господь на наше розкаяння тому, що хоче, аби ми зрозуміли: лише в Його "домі" ми можемо бути по-справжньому щасливими.

Ось із такими міркуваннями нам варто приступати до Сповіді.

"Але ж, – запитаєте ви, – в церкві сповідаються перед священиком. А де ж Бог? До чиїх ніг нам падати?" Щоб таких питань не виникало, уважно дослухаймось до слів священика, якими він звертається до нас перед Сповіддю: "Ось, чадо, Христос невидимо стоїть і приймає твою сповідь, а я тільки свідок, щоб свідчити перед Ним про все, що ти скажеш мені". Отже, сповідаємося перед Богом у присутності священика.

Далі треба зосередити увагу на змісті сповіді. Про що і скільки говорити? Корисною тут може стати порада не говорити зайвого. "Зайвими" слід вважати різноманітні преамбули і пояснення ("чому, за яких обставин я вчинив гріх"), чи різного роду виправдання. Не цього Бог чекає від нас, Він і без наших коментарів знає умови і спонуки, які штовхали нас на гріх. Тим більше не варто виправдовувати себе чужими гріхами, адже Христос звертається до нас: "Що ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у твоєму оці не відчуваєш?".