Якщо проблеми у нас схожі, то чому насамперед згадують джихадистів чи «законність сфер геополітичного впливу на пострадянському просторі»? Ще одне питання, про яке нагадували арабські революції: що ж відбувається після того, як диктатора повалено, а люди йдуть із площі?

Залишивши центральні медіа, і з досвідом роботи на телебаченні, відвідавши кілька десятків країн і чимало конференцій, семінарів і навчальних програм, я мала багато друзів у різних куточках світу, але геть нікого в арабському світі. Надійні контакти не беруться нізвідки. Тож маючи останні 500 доларів на квиток і на все про все, за першої нагоди наважилася полетіти на геть неважливу конференцію в Аммані для іракських, ліванських та йорданських лідерів громадянського суспільства у сфері верховенства права, яку влаштували знайомі британці. Я не ліванка, не йорданка, не мала жодного стосунку до Іраку, не могла ділитися британським досвідом утвердження верховенства права, все ж я вважала, що це був шанс познайомитися бодай з кимось із покоління «арабської весни», — як умовно назвала для себе тих, хто мали би стати героями моїх репортажів.

Молоді й успішні лідери організацій, що займалися захистом прав людини, прав жінок та залагодженням конфліктів, були геть усі розумними і добре освіченими, мали впливових батьків і непоганий бізнес. А ще дівчата мали сумки від Луї Віттона і взуття від Армані, а у більшості хлопців були дорогі годинники і новенькі позашляховики. На питання, як дістатися до Мертвого моря громадським транспортом, мені давали телефон водія, який візьме якихось 100 доларів за таксі, і радили непоганий п'ятизірковий готель. У вечір, коли конференція завершилася і учасники разом мали їхати в найкращий ресторан в Аммані, я зрозуміла, що не бачу в цьому сенсу, і на півдорозі вийшла з таксі. Для того, щоб розшукати кам'яний будинок з залатаним обривком старих штанів розбитим вікном у туалеті, де мала зустрітися з вуличними активістами, хіп-хоп музикантами, художниками, яких в останню мить знайшла через інтернет. Відтоді, заощаджуючи кожну копійку, вишукуючи найдешевші рейси, ночуючи в аеропортах, добираючись із міста до міста громадським транспортом чи попутками від Аммана до Туніса, від Каїра до Тегерана, з Палестини до сирійського кордону, аж до Багдада, Стамбула і Бейрута, майже два роки розпитувала у всіх про революційну боротьбу, поствоєнні та постреволюційні будні, розчарування, пошук себе й натхнення, щоб разом із громадськими активістами та аполітичними хіпстерами, художниками та музикантами, кібердисидентами та бюрократами, ісламістами та атеїстами, колишніми й не тільки військовими, селянами та городянами, там, на Близькому Сході, розшукати, здавалося, вже втрачену революцію.

Час від часу поверталася до Києва, щоб приєднатися до чергової акції руху проти цензури, поговорити про подальше згортання свобод, намагаючись зрозуміти, чому закатований в міліції Ігор Індило не стає нашим Халедом Саїдом чи Мохаммедом Буазізі — трагічна загибель цих двох стала приводом для масових виступів у Єгипті і Тунісі, і навіть повстання у Врадіївці протривало всього чотири доби.

Близький Схід надихав тим, що люди, здавалося, діяли в куди ризикованіших і скрутніших за українські обставинах: арабські блогери не лише сперечалися про різне бачення історії, а й робили репортажі з вулиць і весь час були серед людей, борці з корупцією організовували анонімні електронні платформи, щоб чиновники, які були свідками відмивання коштів, ділилися цією інформацією з юристами. Зрештою, як мені тоді, може, й наївно, здавалося, ніхто не сподівався, що хтось прийде і враз порятує. Українці покладали надії щодо порятунку на безсумнівну історичну приналежність до європейської цивілізації і спільний кордон, тоді як араби стати частиною європейської спільноти не могли.

Зрозумівши, що з того всього має вийти книжка, я спланувала провести зиму 2013–2014-го в Каїрі, щоб написати про три роки майдану Тахрір, а перед тим дізнатися більше про Сирію від біженців у Бейруті.

Отримавши запрошення на саміт у Вільнюс (євроінтеграція лишалася чи не єдиною міжнародною темою в українських медіа), на запрошення однієї європейської фундації погодилася разом зі студентами полетіти до литовської столиці, щоб заодно підготувати перший ефір Громадського телебачення про підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

«Повернуся після Вільнюса», — сказала знайомим у Бейруті за день до того, як український уряд оголосив, що угоду про асоціацію підписано не буде. Там, у Литві, здавалося, наче щось іще може змінитися, хоча українські лідери опозиції пояснювали медіа, що варто готуватися до виборів у 2015-му, так, ніби на вулицях Києва не було протестувальників. Розгублені українські журналісти й громадські діячі поверталися до Києва одним рейсом, звісно, говорячи лише про те, що буде після того, як «Беркут» розігнав студентів. Далі був Майдан, Крим, Донбас. Звісно, ніякого Бейрута, Каїра, Туніса. Звісно, я нікому не писала, що не приїду. І надзвичайно коротко відповідала на повідомлення про те, що ж відбувається в Україні. Особливим було й те, що у листах із Каїра, Аммана й Туніса не було співчуття чи жалю, а лише вияви солідарності.