Моя приватна географія сплетена з річок. Їх значно більше, ніж землі. Останнім часом я прив'язуюся до них дедалі сильніше. Річки плиткі й невловимі, вони не визнають влади, ведуть за собою, дають і забирають, з ними завжди є про що поговорити. Їм віриться більше, ніж землі, а подеколи – навіть більше, ніж людям.

Над річкою легко йти і прийти в те місце, де тобі правильно бути. Річки – справжні свідки життя, бо вони є його синонімом, джерелом. І в той же час вони поглинають його з безжальністю, котра межує з полегшенням. На землі люблять збирати язиком між каміння найдрібніші крихти своєї присутності, вірячи, що це додає ваги. З річками так не вийде. Повінь, що поглинає оселі, чи утоплення під час нічної риболовлі, чи просто крижана зимова вода, в якій моя прабаба полоскала білизну, після чого злягла і відійшла – не так принципово. Ти зникаєш, але із тебе росте очерет, між його стебел тлумляться пуголовки. Ти стаєш суцільним життям, остаточно набуваєш сенсу.

Є річки, які я люблю кликати на імена. Південний Буг, античний Гіпаніс, над яким я виросла. Дунай, сага, замкнена в берегах, яка з'єднує кілька важливих для мене країн. Дністер, рішучий вододіл, тривожний та суворий, мені його часто хочеться бачити, особливо в міжсезоння, коли він просто-таки дихає кров'ю і проковтнутими тінями битв. Балканська Неретва з холодною синьо-зеленою водою і власною школою піратства, що несе на спині прекрасні міста і малу часточку мене. Даугава, вона ж Західна Двина, якої я ніколи не бачила. Про останню мені би годилося сказати дещо детальніше.

Про своїх прадіда й прабабу по мамі я знаю дуже мало. Історія XX століття проковтнула майже все, що могла, залишилися тільки імена – Анна та Август, і лаконічний факт: вони були латгалами. Це давньобалтійське плем'я, що з часом злилося з іншими, утворило теперішній латиський народ і подарувало ім'я цілій країні. Історія почалася давно, столітті ще в шостому, коли вони прийшли, гнані іншими слов'янськими племенами зі сходу, вздовж річки Даугави, розігнали місцевих угро-фінів і міцно осіли на її березі, побіля відгалуження шляху з варяг у греки. Коли в ці землі ринули війська німецьких лицарських орденів, латгальські території покраяли, приєднали до Лівонії, ще пізніше вони стали закинутою польською околицею. Латгали завжди були самі свої, з переселенням у кожну нову імперію їх лишалося все менше. Після розподілу Польщі вони опинилися в Російській імперії, запхані у Вітебську губернію, як у мішок, де лежало вже багато інших. У новій державі їх не любили, кликали «польськими інфлянтами», їм не довіряли через католицьку віру, забороняли друкувати книги на бісовій латиниці. Прадавні сусіди теж опинилися в імперії, протестанти-ліфляндці та курляндці. Жили собі, терпіли, потім був червоний 1917 рік, у 1918 — Латвійська держава, де знову опинилися латгали і сусідські колись народи. Латгали стали латгальцями, населенням адміністративної території Латземе, етнічною меншиною, а мова їхня — діалектом. Власна країна забрала у них навіть самоназву.

У латгалів є головна легенда, ще з часів лівонських завоювань. Про Лачплесиса, богатиря, народженого ведмедицею від лісоруба, якого вона вкрала у лісі й затягнула до свого лігва. Лачплесис мав тіло людини і вуха ведмедя, і язичницькі боги пообіцяли йому славу героя і дивовижну силу, яка таїться у його звірячих вухах. За тією ж обіцянкою богів латгальському народові загрожувало багаторічне чужоземне іго, від якого Лачплесис мав його звільнити. Пророцтво справдилося, Лачплесис був непереможний на суходолі, плавав морями, знічев'я переміг військо хрестоносців. А потім один із земляків зрадив богатиря, видав хрестоносцям таємницю вух. Чорний Лицар-хрестоносець викликав Лачплесиса на поєдинок, відрубав йому ведмедячі вуха, той упав у Даугаву і втопився. Річка забрала надію на порятунок у тих, кому свого часу дала землю і життя. Може, через це латгали не втрималися на своїй землі, масово переселялися на вільні території в Сибір, де у зимній річковій воді прала моя прабаба і де осиротів мій дідусь. Колишній великий народ розгубився по світові, дід підлітком мив золото у швидких північних потоках, а коли згодом замешкав на Поділлі – то саме тому, що тут текла красива рівнинна річка.

Від цих думок я рятуюся, згадуючи Геродотові описи Гіпаніса, Південного Бугу. Зокрема, він пише, що в середній його течії у води ріки впадає одне гірке джерело, хоч і геть мале, але дуже гірке, і вода його змішується з водою Гіпаніса, великої ріки серед малих, і надає їй гіркого смаку. Джерело це перебуває на межі країн скіфів-орачів та алазонів. Назва цього джерела по-скіфському — Ексампай, а по-еллінськи — Священні шляхи.

Мені подобається ця метафора. Моя родина – теж таке гірке джерело, яке впадає у більшу річку. Хочу вірити у те, що всі шляхи – священні, що кожне маленьке гірке джерело надає річці неповторного смаку, відчувши який, повертаєшся додому. І ще чомусь віриться в те, що людські долі невидимо пов'язані між собою так само, як річки – великим підземним водяним серцем. Що немає випадкових струмків або приток, всі вони по краплі несуть велику воду в дельту, а звідти – в море. Що в жодному лабіринті крові ніхто не заблукує намарно, і навіть якщо втрачає землю – має річку, яка вестиме.

Річки є для мене підставою вірити в те, що людська історія не закінчується. Кожна річка – глибока і звивиста, як доля. І ще вона схожа на мову – так само дихає, у неї так само на дні кров, черепи героїв, гіркий осад і таємниці майбутнього.