І відчути полегшення.

Коментаторе! Напиши свій коментар так, як вважаєш за потрібне, можливо, це твоє єдине задоволення і єдиний спосіб помститися за втрачене життя у проклятій країні. Краще напиши коментар, вилий свій біль і свою образу. Хоча б для того, щоб ніколи не скористатися шнурівками не за призначенням.

Мій роман із Фрідріхом Ніцше

Є книжки і — ширше — думки, які приходять у наше життя саме тоді, коли вони потрібні. Бо є час кидати каміння, і є навпаки. Садять навесні — урожай збирають восени. Змінити порядок — і можна отримати несподіваний, часто протилежний від очікуваного, результат. Приблизно так у мене склалося з Ніцше.

Мій приятель Тарас Лютий (радше віртуальний, бо бачилися ми всього раз, та й то за кордоном) має цікаву сферу зацікавлень, чи навіть пристрасть. Це — Фрідріх Ніцше, його, як то кажуть, життя і творчість. Зрештою, я це розумію: якщо когось і варто любити, досліджувати і захоплюватися, то це Фрідріха Ніцше, цього божевільного блазня, чи то пак ґенія. Тарас, один із найцікавіших представників Київської філософської школи, не просто досліджує ідеї й еволюцію/деґрадацію поглядів автора «Заратустри», він пішов далі, зрозумівши, що шляхом банального вичитування текстів годі дошукатися справжньої суті цього внутрішньо контроверсійного мислителя. Тут, як і у випадку Василя Стуса, рухатися вперед можна тільки за формулою «життя як творчість», усвідомлюючи нерозривну в'язь між ландшафтами, закоханостями, родинною історією, фінансовим станом, оточенням та хворобами, які роз'їдають тіло.

У такого різновиду дослідженнях є моменти, коли треба стати детективом — і чіплятися за найменші дрібниці, однофразові згадки в листуванні, за рахунки з пральні і список продуктів, які купували на тиждень. Або, користуючись порадою Станіславського, спробувати пожити так само, як Ніцше, довго вдивлятися в озерну блакить з того ж місця, де стояв він, прочитати ті самі книжки і в тій же послідовності, підчепити, зрештою, сифіліс, виплекати собі шизофренію, довести себе до паралічу. Щоб усе по-справжньому.

Художник Адальберт Ерделі приблизно сто років тому мав подібну, хоча трохи й переінакшену, звичку: він торкався своїм перснем усіх скульптур, картин, будинків, які вважав ґеніальними. Таким чином частинка неймовірної енергії витвору мистецтва, думав Ерделі, передається і йому. З Тарасом Лютим ми познайомилися в Ляйпціґу на одному з найбільших книжкових ярмарків Європи, куди він, однак, приїхав не по книжки, а по місця і дух місця, які багато в чому сформували Фрідріха Ніцше. Перед таким пристрасним, справді глибоким зацікавленням і зачудуванням феноменом Ніцше я готовий зняти капелюха.

Бо коли Тарас час від часу виставляє на свою сторінку в фейсбуці чергові фотографії місцин, пов'язаних із Фрідріхом Ніцше, я мимоволі зупиняюсь і поринаю в спогади. Бо у мене теж до цього філософа особливе ставлення, у нас із ним свої рахунки, свій роман. Роман, який почався з безмежної, майже фанатичної любові, продовжився закономірною ненавистю, а закінчиться ще невідомо чим.

А все тому, що книжка Ніцше потрапила мені до рук випадково і дуже, дуже завчасно. «Так казав Заратустра» я прочитав у дванадцять років, тобто в час, коли треба було читати «Дітей капітана Ґранта» і «Тореадорів з Васюківки». Уже з першої сторінки годі було відірватися від тієї магічної, такої магнетичної для юнацької свідомості, книжки: Заратустра зійшов з високої гори, зустрів стариганя, вони поговорили, між іншим торкаючись і теми Бога.