Ось поруч із моїм лептопом стоїть пляшка мінералки — і скільки важливих хвилин з нею пережито, як вона ставала порятунком у час спраги, як я нервово відривав приклеєну етикетку, не знаючи куди подіти руки під час пошуку слів для нового речення! Ну і пішло-поїхало, ви ж розумієте.

Так само можна розповісти все своє життя, описуючи псів із моєї вулиці, їхніх господарів і пригоди, з ними пов'язані. Попереду мене ще чекає безсмертна поема про яблуню у сусідському дворі, на яку я дивився, ніби на оголену дівчину. Також уже визріває героїчна епопея про газову трубу, по якій я, немов еквілібрист, пройшов над прірвою до сусідського абрикосового дерева. Хоча насправді варто написати роман про листоношу тьотю Ілдіку, яка вже стільки років у один і той же час заходить на нашу вулицю з торбою листів і преси. Скільки разів я бачив її з вікна і скільки разів завмирало моє серце, коли вона зупинялася біля нашої поштової скриньки: це ж перші газети, які я сам передплачував, перші листи, адресовані мені, перші журнали з моїми віршами! І як вона постаріла за ці роки! Скільки всього про наші життя, вподобання й зацікавлення вона знає, жодна електронна шпигунська система не зможе досягнути її рівня знань!

Усе, що я хочу цим сказати: кожна подія важлива й чимось особлива, кожна книжка була часом, який ми пережили, корисним чи порожнім, але таки нашим пережитим і неповторним часом. Тому я цілий тиждень мучився, згадуючи, що в минулому тексті я надав особливої ваги Ніцше, а «Тореадорів з Васюківки» Всеволода Нестайка ніби навіть трохи принизив. А кілька днів тому я приїхав у рідний Виноградів — і все стало на свої місця. Бо побачив наш город-сад біля будинку, мій особистий дитячий полігон, на якому я воював, перемагав, зазнавав поразок, нападав і відступав, кричав від болю і гордо дивився в небо, а іноді, ніде правди діти, навіть полов бур'ян, хоч як це соромно для такого вояка.

Добре пам'ятаю такий же серпневий день, як сьогодні: небо дзвенить, від спеки неможливо дихати, повітря фруктове й солодке, земля тверда, як недостигла груша. Майже всю ніч напередодні я читав під ковдрою з ліхтариком «Тореадорів з Васюківки» — центральну книжку мого дитинства, про що я тоді ще не знав. Читав, і мої зіниці розширювалися, як футбольні м'ячі від накачування. Тому зранку я зібрав ватагу перевірених бійців — Рому і Мітю (ей, де ви тепер, по яких світах?) — і вирішив діяти. У книжці було багато прекрасних ідей для пригод і героїзму, але конкретно на моєму городі можна було втілити дві: хатку на дереві і землянку. Ідея з хаткою одразу виглядала більш привабливо: можливо тому, що ми вже бачили такі в американських фільмах. Одразу ж і взялися до справи.

Як узялися, так і облишили. Річ у тім, що на городі в мене росли два вишневі й одне абрикосове дерева. Щиро кажучи, не надто високі й тепер, через понад п'ятнадцять років. Але нам у той ранок вони видавалися справжніми баобабами. На одне з них я швидко заліз, але навіть під моєю приблизно тридцятикілограмовою вагою дерево захиталося, як маятник. Я боєць, як уже було сказано, перевірений, тому від страху вчепився в тонкий стовбур, немов потопельник за соломинку. Почувся тріск і я впав разом із вишнею на землю, як янгол. Поки я лежав на землі й охкав, прибіг пес і зализав мені рани. Це мене роздратувало, я рвучко підвівся і копнув дурну тварину (вибач, собако!). Аби зламане дерево не помітили дорослі, ми з хлопцями так-сяк прив'язали його до паркана (і справді, «поломку» помітили лише за кілька днів, коли вишня всохла).

Труднощі бійця тільки загартовують. Після поразки на висоті ми вирішили докопатися до глибини. Я видав бійцям списи й щити (закреслено) лопати, і ми заходилися рити город, щоб збудувати землянку. На глибині півметра на шляху нам трапилася шия дракона (закреслено) труба, яка в наші плани не входила. Ну правда: у нас могла бути труба димаря, але для чого нам у наших підземних хоромах керамічна каналізаційна труба? Тож ми вирішили її розбити, як вороже військо. Запах після цього стояв приблизно, як після бою зі скунсами. Тому нам не залишалося нічого іншого, як нашвидкуруч знову закидати яму землею. Тим часом надійшла обідня пора, і повернувся додому мій дід. Здається, він одразу все зрозумів: аж надто зосереджено я читав якийсь підручник на веранді. Дід недовірливо спитав, відколи це я влітку почав захоплюватися алгеброю. Та нічого, — відмахнувся я, — просто треба дещо повторити, засвоїти пройдений матеріал. Запах біди витав у повітрі, і дід, мабуть, уже хотів відлупцювати мене задля профілактики, але немов у казці, на поміч прийшла листоноша, яка саме в цей момент викрикнула наше прізвище біля хвіртки. Я побіг до неї, обіцяючи собі завжди ненавидіти алгебру й цифри. Що ж, хоч якоїсь обіцянки в житті я дотримався повністю.

Тепер я думаю, що то був один із найщасливіших днів у моєму житті — наповнений мріями, пригодами й небезпеками, справжньою дружбою й братерством аж до загину. А все тому, що напередодні була казкова ніч, яку я провів із книжкою «Тореадори з Васюківки». Я сам тоді захотів стати тореадором.

...За кілька днів, коли «пригоди» було викрито й мені добряче перепало на горіхи, я сидів і дивився у низьке й зоряне серпневе небо, думаючи, що нещаснішої людини в цій галактиці не існує, що я завжди притягую на свою долю всілякі негаразди, немов магніт. Я був самотнім і мені здавалося, що моя ситуація трагічна і в цьому трагізмі особлива.

Минуло п'ятнадцять років, я сиджу на тому ж місці під серпневим небом, переді мною розкритий лептоп, поруч пляшка мінеральної води. І все б нічого, та досі хочеться стати тореадором.

Уявна лінія

Кожного разу, коли перетинаю державний кордон, думаю: для чого він тут і чому саме тут? У випадку з Україною кордон не завжди означає кордон України, бо перейшовши його, скажімо, з російського боку, відчуваєш, що нічого не змінюється: ні люди, ні мова, ні ментальність. Змінюється хіба валюта, але ця декорація ще нічого не означає, бо маючи, наприклад, долари, завжди даси собі раду. Не пропадеш, словом. Той кордон взагалі дивний: він існує лише на пунктах пропуску, праворуч і ліворуч від яких тягнеться безкінечне поле. Сумне й депресивне, як наша «спільна» історія.

Кордон узагалі — це уявна лінія. Скільки воєн розпочиналося через спробу переділити кордони, скільки людей загинуло, захищаючи свій кордон! Тобто захищаючи уявну лінію. Ця лінія йде не тільки землею, вона ділить і підземні надра, і простягається у височінь, яку не осягнеш поглядом. Кордон може бути й водою.

Два чи три роки тому мене попросили написати есей про Чорне море. Я вже було почав писати чергову веселу історійку про пригоди на березі моря, але щось мене зупинило. Я зрозумів це, вже дописавши текст: берег і море — це дві зовсім різні історії. Берег — домівка, море — подорож, берег — Ітака, море — Одісеєві мандри. Проект був міжнародним, і про українське розуміння Чорного моря випало написати мені. Тож ніяка історія про дискотеку на березі моря в Ялті тут не пасувала, хай навіть яким романтичним гепі-ендом вона мала закінчитися. Треба було написати про значення, яке має Чорне море для українців. Десь на його берегах, може навіть наших, поховано Овідія, та це не головне. Бо для українців це море — не просто вода, не просто кордон, а та щаслива перешкода, яка не дозволила нам повбивати одне одного з нашими сусідами. У Балканів такої розкоші не виявилося, тому там турецьке панування відгукується досі — як не мечеттю, то війною, як не цвинтарем, то музикою. А нас значною мірою захистило Чорне море. Ось що значить справжній, неуявний кордон.

Кордон на річці Тиса, який ділить Україну з Румунією і Угорщиною, такого щастя нам не подарував. Натомість тут спрацювали гори, бо саме Карпати на майже тисячу років розділили Закарпаття та Україну. Саме тут, на Заході України, де кордон справді існує у матеріальному вигляді — і прикордонних постів, і паркану з колючим дротом — розумієш, що «межа», «границя» може слугувати й іншій меті: відділити одних від інших, відгородити їхній успіх і лад від нашого перманентного скиглення й хаосу. Потреба мати візу — це найкрасномовніша ознака того, що з вашою державою є проблеми, а відтак — і з народом. Чесно кажучи, це інструмент, який використовують, щоб відділити кращих від гірших, тих, що змогли, від тих, кому ніяк — уже сотні років — не вдається. Можна, звісно, вважати, що це негуманний підхід, і закидати громадянам ЄС черствість і бажання вивищитися, але факт залишається фактом: Янукович у них президентом не став би ніколи. Значить, проблеми у нас не лише з владою, а й із тими, хто цю владу обирає.

Пам'ятаю, як я колись заздрив героям Гемінґвея, які в романі, відомому в нас під назвою «Фієста», йдуть на ранкову риболовлю, і з ними стається приблизно таке (цитую з пам'яті): «ми піднялися стежкою на пагорб, і перед нами відкрилася Іспанія». Ото б і мені жити в такій державі, щоб рибалити я ходив через пагорб в умовну Іспанію! Але я в такій не живу, натомість у мене паспорт країни, громадянам якої потрібні візи. І хоча на світі вже й так забагато кордонів, мені все ж здається, що одного не вистачає. Цей мій улюблений кордон мав би пролягти всередині України. Навряд чи він колись з'явиться. А це означає, що і надалі мені потрібні будуть шенґенські візи, а українці так ніколи і не відчують себе героями старого Гема. І більше додати мені нічого.