Як можна не зірватись у цю безодню — назавжди, забувши усі найдрібніші знаки на твоїй руці.. Ти вже був там, у безодні, і тепер, через сорок майже літ, я ловлю відлуння твоїх кроків тут, у Львові, у цій безодні.. Тут мене не було стільки часу, недавно якось я навіть заблукав тут, уявляєш? — у самому серці Львова, між Оперним і твоїм театром. І я собі подумав: може, мене водить ця потаємна осліплена ріка?.. Вона починається ніби звідти, де ми з тобою тоді гуляли ночами.. Але, мабуть, інакше: це я, я тепер осліплений, шукаю ту ріку, і ніяк не зблисне мені жодна краплина її доньок Пасіки й Сороки: вони двоє твоїми очима задивляються на Північне море, але третя донька, сестра їхня Зубра — у відчаї втікає у протилежний бік на південь, до лагідного сонця.. Від кого вона так панічно втікає?.. Може, від місяця, від того, що розіп'ятий над усіма ріками, великими і найменшими.. Часом у ясну ніч він мені здається Лаокооном у невидимих обіймах, але про нього ти знаєш більше.. Він тут, поруч.. Варто лише нахилитись і зачерпнути рукою.. Лише наважитись.. Так, як міг Лі Бо..

Я в поїзді. Сьогодні Покрова і якраз уночі випав сніг. У вікні крізь запітнілу шибку проминає чорно-біле кіно. Лише дерева, темні на снігу, зрідка плями зеленого, рудого.. Означилися невидимі звірячі стежки, повилазила кожна грудка.. Проявилася титанічна діяльність кротів на пасовиськах.. Я їду до Франківська на вечір пам'яті Тараса Мельничука.. Може, ти знав його, а може, й ні, він трохи старший за нас. І його тихо, поволі замордували, хоч і згас ніби своєю смертю.. Його хата була високо в горах, в Уторопах, і він жив там сам.. Колись, може, десять літ або й більше тому ми бачилися. Могутній, з розкошланою бородою Вітмена.. Знов за вікном сніг, ми довго стоїмо на станціях.. Зараз, здається, Ходорів, батьківщина Калинця.. Наш поїзд пропускає усіх.. Але мені нема куди поспішати, виступ аж о десятій, буде вже темно.. Організовує вечір молоденький поет, родом так само з гір, з Брустурів, столиці коників з сиру.. Не знаю, найбільше зрадію, аби він мені колись подарував такого білого коника, старосвітського, з вершником у сідлі.. На такому коні, мабуть можна одним махом перескочити Карпати.. Я хотів би прочитати щось твоє, може, «Світло і сповідь»? Там мадонни годин, здається, теж провіщають перший сніг.. Ти там найсвітліший.. І ще хотілося би почитати уголос Лорку, довгий вірш пам'яті Вітмена.. Я так, може, віддячуся Тарасові і його засніженим горам.. Колись Довган — а він набагато краще його знав — напідпитку серед ночі найняв таксі і разом з Коцьким поїхали до нього.. Зеньо мені недавно у Тисмениці розповідає: Славко мене підбив — а це ж гори, ніч, сніг..

Десь аж над ранок вийшли на той високий ґрунь, слизько, навкарачки видряпалися до його хати, аж вона замкнена, і колодка висить.. А на подвір'ї яблуня, і під нею повно яблук на снігу.. Видко, там його вже давно не було.. Довгана ти знаєш, коли зривався, то вже його не спиниш.. Якраз він і познайомив мене з Тарасом.. І ночували ми у його, Довгановій, хатці у Микитинцях, на підлозі, і в темряві допивали останню чарку.. Тарас справді подібний на Вітмена, у темряві світилася його борода.. 

Ти, мабуть, ніколи сюди не їздив, а це ж мій край.. Як бачиш Дністер, то вже наче вдома.. Але тепер, коли я вже вертаюся назад до Львова, Дністер прибув.. Я тут колись хотів скупатися взимку, отут, під мостом в Галичі.. Там, у Станіславі, сніг був розтав, а вже від Крилоса поля знов рябіють.. Княжа столиця з-за перелісків виглядає на горбі — отам засніжений Золотий Тік, верхівка княжого собору.. Давні столиці тепер далеко на відлюдді.. Аж тепер вони неприступні, за горами-долами, давні столиці.. Галич, Бурштин, Рогатин.. За ними Черче, Підкамінь.. Отут, десь тут мав бути маєток графа Баворовського, де син Моцарта, Франц Ксавер, учив дітей музики.. Боже, сирота, сам ще дитина, в шістнадцять літ.. Десь тут, далеко від матері.. Високі горби, поля трохи засніжені, заходить сонце.. І раптом Бібрка, вся під снігом, добротні мури, темно-багряні.. Усе найтемніше і найясніше.. мокре дихає, парує.. А тут колись народилася Марійка Габлевич, у Бібрці, давній столиці княжих бобрів.. Мабуть, ти й тут ніколи не був.. І я тут не був, я просто переїжджаю відстань між мною і тобою.. І хочу, щоб ти через мої очі відчув, як заходить сонце у вікні ліворуч, сідає над засніженими горбами і темними лісами..

У Сихові сніг уже по коліна, падає і відразу розтає, і я набряк увесь.. У темряві, озираючись, проминаю Сихівський пустир з високими бетонними колонами, внизу темна кропива.. Стовпи, що підпирають небо.. На старість знаю, що та верхня балка називається архитрав.. Руїни Акрополя тягнуться аж сюди.. Вже здалеку, входячи у місто, почув, як відлунює по невидимих ринвах, як тануть високі колони, бубнять у темний асфальт.. Перед самим домом білий з плямами кіт прямо з калюжі на хіднику хлебтав воду, його язик сьорбав захланно отут, під моїми ногами, найсвіжіший самогон..

Аж зовсім недавно я довідався, що теперішня Зелена дуже й дуже давно називалася Волоською дорогою.. Тепер багато чого прояснилося. Той шлях ішов через Коломию, Чернівці, на південь.. Звідти привозили каракуль, парчу, цинамон.. Я теж звідти, з того шляху, з Тисмениці, там шили добрі кожухи.. Звідти я прийшов до тебе на Погулянку.. Мені все відразу випрямилося.. А ти прийшов з півночі Волинським шляхом, він якраз доходив до Полтви і понад нею виходив на Волоський шлях.. І Віктор появився звідти, Волинським шляхом з Кременця.. І нам було добре тут разом.. Я ніколи б не подумав, що так близько від театру Скарбка до Оперного.. Оперний стоїть на Полтві, а твій похмурий театр уже на березі — оце й уся різниця.. Водяний пацюк міг собі поплавати у течії, похлюпатись у плесі отут, де тепер Оперний — і, викупавшись, сховатись у свою нору під іншим театром, набагато старшим.. Та міг і лебідь загніздитись отут, бо Оперного ще не було, хіба що жаби, а Полтва текла собі далі, аж до Буга, а той вже у Північне море.. То, виходить, що й мені з далекої Тисмениці, давньої, притихлої галицької землі, куди князь Володимирко вибрався був у тисяча якомусь там літі на лови — і тобі з волинського Козина, і Вікторові, з його Кременецької гори Бони — усім нам трьом разом явився в далечині той примарний лебідь, що міг десь століття перед нами замерехтіти сяйвом своїх крил отут, на березі невидимої, примарної Полтви, отут, у серці..

А тоді, вже в наш час, Зеленою, горбами, навпростець через хащі, мені здається, виходилося до Стрийського парку, а тут ближче в долині була Залізна Вода, а ще нижче, у самій долині, була Погулянка, а над нею Пасічна, там колись була пасіка, і звідти ми ходили вечеряти до Володі Ямінського на Медовій Печері.. А з Майорівки найкоротша дорога до тебе на Погулянку була через ліс.. Оту лісову дорогу я мав би запам'ятати найкраще.. Вона єдина вела до таємниці.. Але пам'ятаю тільки, що в сутінках там рясно блимали світлячки, і то був таки справжній грабовий ліс, дикий.. І між грабів наче ховалась єдина хатка, здається, гостроверха, темна і давня — чи не ще австрійська лісничівка.. А вже нижче знову граби, і стежкою сходилось аж на Погулянку.. А там було якесь свято, здається, вже після Різдва.. Січень, ми з Марією несемо тобі подарунок — чи то були квіти, що вона несла?.. Там унизу, на першому поверсі, уздовж — святковий стіл, за вікнами повно снігу, мороз, люди вже сидять, і там Віктор співає тобі свою «Панну Інну».. А тоді Чорновіл каже Литвину: ну, Миколо, то діти — а тепер ти.. І він, здається, співав «Чорна рілля ізорана».. Ти був у білій сорочці, і всі ми може вперше почули «Відшукування причетного».. І знов за північ верталися тим лісом, але вже крутішою стежкою, навпростець.. Марія тоді здається, ще не знала, хто ховається під займенником «вона» у найтемніших Шекспірових сонетах — то вже буде набагато пізніше — а тоді вночі її щоки горіли від снігу, ми десь провалювались.. Глибокий сніг.. Пригадую, була вона в довгій темній шубі, і тої ночі у якійсь тонкій шалі з довгими френзлями.. Може, якась дорога шалінова хустка — і вона чіплялася за густі грабові галузки.. То вже трохи пізніше вона раптом зведе мене з Любартом Ліщинським — і вже нікого не бачитиме крім нього.. А хіба могло бути інакше?.. Дивитися на його величезні очі, якісь литовсько-вірменські безконечні руки, як він літав на «Весіллі» Виспянського у Польському театрі.. Мабуть, не було такої родимки на дівочому тілі, яку б він відчував ліпше, аніж найменший закуток чи камінець на Ринку у Львові..

Не дивно, що я не все пригадую: тридцять три роки я обминав Львів з Києва до рідної Тисмениці: лише з вікна вигляну на вокзалі під шкляним куполом: щось наче світиться отам, якесь ніби знайоме місто? — ага, ще кілька годин і вже вдома.. Отам за вікном — тобі приснилося — немає ніякого Високого замку, ніякого Юра, може, воно колись там і було, але не тепер — ніякої Погулянки, ні Медової Печери — там за вікном марево — дерева й горби, так, горби, може, і дерева, і кущі, але міста за ними — ні, немає — я там ніколи не був, може, приснилось? — чому поїзд так довго стоїть — мені треба далі: Ходорів, Бурштин, Галич, далі Дністер, і аж там Тисмениця — одна з тих найтихіших погаслих давніх столиць — і ти вже вдома..

Я боявся його.. Я став боятися його людей.. У центрі, як це ставалося у страшних переказах, запався під землю університет.. Лише далеким тужним завиванням у верхів'ях буків згадувався Стрийський парк, різьблений павільйон над озером, плакучі верби.. Але це все як відлуння, відбитки на воді, брижі: білі водяні лілії.. Невідомо, я забув дорогу — може, туди веде вулиця Франка?. Я боявся й близько підходити до Цитаделі: там десь, під горою Вороновських, колись світилася бібліотека?.. Хоч, правда, якось минулого року під вечір, була, здається, субота — я таки наважився нарешті увійти під високу колонаду: там усередині тьмяно блимала гасова лампа, і було дуже тихо: мені назустріч підвівся поважний сивий чоловік і запитав, чого я тут хочу?.. Він був десь мого віку..