Проминають наші труди й дні, троянди й виногради або, без елементів високого стилю, наше прекрасне, часто сіре, іноді нещасне життя (тут відсотки у кожного свої).

Днями я побував у Бистриці. Це крайня точка Надвірнянського району Івано-Франківської області, розташована в горах. Там, ховаючись від липких рук КДБ, після п'ятилітніх мордовських таборів за політичні переконання працював мій батько. Після дещо лібералізованого, але непорушного в основі архіпелагу ГУЛАГ слід було забути про вищу освіту і роботу за фахом. Батько починає працювати в системі лісозаготівель.

Від 1967 до 1974 року я теж там жив із батьком Василем, мамою Вірою і бабусею Ганною.

Мама була моєю першою вчителькою в початковій школі. Зараз на місці цієї школи – руїна. Вдивляючись у вибиті вікна порожнього будинку, я таки зумів на кілька хвилин притягнути туди енергетику свого ранньошкільного царства. Переконаний, що це корисно робити час до часу кожному, щоб очищати душу у світлі дитячої правди.

А дитяча правда – завжди і світло, і світла.

Отже, я у Бистриці. Забуття вже встигло заполонити чимало території. Я, звісно, не впізнавав нікого. Ніхто не впізнавав мене, хіба що одна старша жінка за обличчям мого молодшого сина Захара. Жінка подумала, що це я, заморозивши на хвильку кілька десятиліть часу...

Я не впізнавав хату, де ми колись жили – доводилося розпитувати старожилів. Не впізнавав хату, де закладався фундамент багатьох сценаріїв мого майбутнього!...

Щоправда, на місці цієї хати вже була вибудувана інша. Там живе чоловік, у якого четверо діток. Принаймні, хочу уявляти, що подвір'ю, котре не знає забуття, на відміну від нас, людей, було боляче від мого нетерплячого погляду, що блукав між кількома обійстями.

Але між забуттям і пам'яттю таки існують не лише певні умовності, але і хисткі домовленості.

Я – у праглибині клітинної пам'яті – таки впізнавав не лише невибагливі бистрицькі пейзажі, але й миготливі кольори своєї дитячої правди. Нагадувалися рядки Василя Герасим'юка (хоча, здається, поет вкладав у них інший зміст, ніж я):
Я плакав у сінях родинних. Я знаю цей стан.

Я знаю ту правду, що врешті подібна на правду.

Ця правда, ці дитячі спогади серйозно вплинули на все моє життя. Не місце конкретизувати й деталізувати... І ось я знову приїхав, разом з дружиною і синами, діткнутися лікувально-отруйних джерел своєї першої усвідомленої правди.

Мусив приїхати, бо інакше не міг. І буду приїжджати ще. Хоча якраз там ніхто мене не запрошував до майбутніх гостювань.

Хотілося впасти в ці наркотичні трави, розчиняючись у їхньому опіумному запаху, їхній магічній ненатлості – і нікуди більше не йти, не виконувати жодних обов'язків. Хотілося лежати горілиць, вдивляючись у навдивовижу синє гірське небо й жити то щемливими спогадами, то реконструкцією власного дитинства...