Як бачимо, апологія ченця у Вишенського не будується на поетиці похвали, а більше з ортодоксального розмислу зі своїми надмірностями в той чи інший бік. А назагал бачить ченця в ідеалі вибраною людиною, яка прагне досягти християнської досконалості і цим врятувати себе від смерті, здобувши вічне життя, що потрібно передусім йому самому. Але й не тільки, принаймні полеміст переконаний, що світ не занепав і що має Божу милість саме тому, що люди, подібні до справжніх, а не фальшивих, ченців, існують у ньому, однак перебувають у постійній важкій війні зі звабами світу, яких не завжди перемагають.

«Розмисел про іноче життя» Петра Могили має інший характер: писався твір не для полеміки з латинниками, а задля зміцнення розхитаної дисципліни в тодішніх монастирях, отож твір має розглядатися саме в такому контексті.

У рукописі його не розбито на поетичні рядки, але перед нами зразок так званої архаїчної поезії, що мала своє утвердження в церковних піснеспівах: канонах, кондаках, ірмосах тощо. Загалом ця ритмізована проза широко культивувалася від часів Київської Руси, на поетичні рядки вона розкладається легко, бо речення збудовано з чітко означених періодів. Перед нами розбите на постулати повчання, яким має бути інок в ідеалі. Ось вони: безкорисливість, досконалість християнського життя, непорочність (дівство), послушання та любов. При цьому зазначається, що любов є подвійна: духовна і плотська, які поміж себе не можуть з'єднатися; ясна річ, що плотська любов для ченця гостро заперечується. Плотолюбність для ченця з'єднується з корисливістю — головним бичем чернецтва. Отже, істинна любов інока може бути «в Бозі, в самому Бозі»; любов також є «досконалість християнської спілки», тобто при гуртожитному існуванні в монастирях. Любов не має дружби з ненавистю, бо «ненависть же від того: моє і твоє — з'являється». Інок має творити «всі добродійності наявні». По тому йдеться про грішність і про грішників. Загалом, інок має відректися від усього житейського «конечним відреченням», і не тільки світу, а «всього відректися і нічого свого не мати». Інок не повинен турбуватися про завтрашній день, має сповідатися про свої гріхи, його ж життя має стати богобаченням, він повинен жити цілком «у послушанні монастирському», не догоджати своїй волі, бувши відреченим од світу, жити не для себе, а для Христа, тобто здійснювати не свою волю. З іншого боку, він не повинен бути бездіяльний, бо інакше стане «діячем лихих розмислів», а жити завжди у визначеному дійстві, «безділля-бо породжує гріх». Має при цьому жити в терпінні, постійно перебувати в молитві. Оце і є «наближення досконалості» і «богобачення ступені».

Твір витримано у строгій православній ортодоксальності. Досконалий чернець (людина взагалі) тут бачиться цілком позбавленим свого «я», власної думки, волі, тобто має перетворитися на цілковитого робота, чужого творчому началу, який живе ніби за натисненням певних ідеологічних кнопок. Проте як пам'ятка духовності твір вельми цікавий, особливо для нас, котрі пережили часи комуністичного тоталітаризму з його формулою: «Наши цели ясны, задачи определены, за работу, товарищи! » — відтак конструювання ідеальної людини-ченця П. Могилою вельми нагадують пізніші комуністичні. Із поетичного боку — це твір чистого бароко з його розлогою, складною метафорикою.

Подібно до І. Вишенського бачить ченця Кирило Транквіліон-Ставровецький. Він ніби розвиває думку полеміста, що інок при своєму убогому та повстримному існуванні перебуває в постійній війні зі світовими звабами та в гріховних помислах. На цю тему поет умістив у книгу «Перло многоцінне», що вийшла в Чернігові в 1646 р., окремого твора під назвою «Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні про те, як подвижник завжди повинен з гріховними помислами воювати».

В основу «Ліків пустельникам» кладеться проблема взаємозв'язку і співжиття душі і тіла як категорій антагоністичних, певною мірою непримиренних та взаємоворожих, які ведуть поміж себе в людині постійну війну, а не живуть у злагоді — цим самим підкреслюється антагоністичність небесного і земного, Божого і людського, що бачиться поетом як одна із віковічних драм людини. І хоча й тут автор не виходить поза межі християнської ортодоксії, зокрема мізантропічної, твір переростає догматичні засновки вже тим, що реально, в поетичному й філософському узагальненні, з'являє внутрішню розкладку сил і начал у людині бароко, яка мусила жити у вельми складному, сколоченому, битому війнами та моровими пошестями світі й за цих обставин вести боротьбу за високість своїх духовних начал, щоб не перетворитися на звіра. Адже за філософським ученням К. Транквіліона-Ставровецького людина має найвищу достойність серед живих істот, бо тварини, на його думку, створені словом, а людина — рукою Божою і подихом: те, що створене рукою Божою, є тіло, а те, що подихом, — душа. Більше того, людина є складником первнів життя: плоть — земля, кров — вода, дихання — повітря, теплота тіла — вогонь. Вона уподібнена до тварини, а водночас і до ангелів. Саме такі первні зіштовхує поет у своїх «Ліках пустельникам». При цьому душа «немов бездомна блукає», має мешкання з дикими звірми і загибає без милості в нестатках. Тіло ж хоче вбити в собі душу (суперечність Неба і Землі), отже, знищити в собі високі духовні якості. Похотіння гріха (синонім до тіла) при цьому каже, що життя в погідності з душею — це смерть тілу. Душа заперечує: смерть тілу — не погідне життя з душею, а з гріхами, бо тільки душа може витягти тіло з геєни та увільнити від вічної муки. Тіло зауважує, що його долають тут, на землі, «докука, голод, спрага» — чи ж може воно при цьому думати про вічність? Душа переконує, що земні блага — ніщо порівняно із землею обітованою, до якої людина має прагнути. Тіло ж живе у відчаї, оточене незчисленними ворогами, тому воно, «мов анагр (осел. — В. Ш.) на скелях оцих розпачливих» волає. Душа закликає тіло до терпіння й мужності. Тіло ж признається, що в нього немає сили боротися з «роду людського страшним губителем». Світ же для душі — «зі всім змієвим та гаспидським родом» і з «бісівським смородом», душа радить тікати від нього.

Як бачимо, вірш виразно мізантропічний, але створено його енергійним образним словом, тут і там блискоче яскрава метафора, часом по-бароковому ускладнена — це вже не ялові, на шаблонах будовані, церковні піснеспіви, яких, до речі, немало створив і цей поет. Тут відчувається і біль, і змагання, і конфлікт, і відчай, відтак філософська рефлексія набуває не так медитаційних форм (як у вірші «Про премудрість»), як форм художнього узагальнення, тобто справді мистецьких. Через це можна вважати «Ліки пустельникам» одним із шедеврів мізантропічної барокової поезії. Пізніше, в 1737 р., цю тему доведе до апогею Йоасаф Горленко в поемі «Бран семи добродійностей з сімома гріхами в людині-мандрівцю» (у наше видання не ввійшло).

Цікавим документом про чернечий побит, цього разу вчителів Києво-Могилянської академії, є «Ляментація києво-братських учителів» від 1672 р. Випадок унікальний тим, що учителі-ченці постали супроти ігумена свого монастиря і ректора академії, при тому в своєму часі видатного, Варлаама Ясинського, поета, голови поетичного осередку, згодом київського митрополита за часів І. Мазепи. Учителі ж обстоюють приватні житейські інтереси, часом і обскурантно, не враховуючи, що після воєнних розрухів академія перебувала у важкому фінансовому стані. Але для історії побиту учителів-ченців документ значимий: вони не мали на зиму шуб чи кожухів, а дехто й чобіт. На сьогодні смішно звучить, що вчителі вимагають «порції», тобто горілки, однак традиція видавати ченцям-учителям хмільні трунки була сталою і давньою, фіксуємо цей звичай і в XVIII ст., хоча те, що «трапеза лиха» і що вчителі не мали найпотрібнішого, було зумовлено важким часом, а ці освічені люди ніби й забули, що справжній чернець, за вимогами ортодоксії, мав би жити лісницьким життям, тобто з «лихою трапезою». Деякі речі в «Ляментації» звучать як доноси на ректора: що той, беручи гроші за молебні, молебнів не проводить, або ж, що братія «не часто оббиває церковні пороги», як і сам ректор. Дорікають ректору і за загибель іноків у с. Новосілки. Зберігся щодо цього лист В. Ясинського до Л. Барановича, в якому ректор сам вельми уболівав за цю трагедію. Цікавий факт: у Новосілках ректор улаштував в'язницю для непокірних ченців. До студентів ставився лагідно, а до ченців суворо — це ченці засуджують, як і давню практику посилати здібніших студентів до Польщі; осуджують учителі й шинкування в монастирі, хоча це була загальна практика. А ще постають проти того, щоб по воду до колодязя в монастирі не приходили жінки — дивно на сьогодні це звучить. Постають учителі-ченці й проти втручання братства в монастирські справи, хоча монастир звався Братський. Загалом скаржники виглядають у «Ляментації» непривабливо.

Яскраво описав ченців і частково монастирі поет другої половини XVII ст. Климентій Зіновіїв, сам чернець, а ще й ієромонах. З одного боку, він захищає монастирі від ктиторів (фундаторів), які убачають у них джерело власних прибутків, а з іншого — дістається тим ченцям, що «волочаться по містах, по школах і по корчемних домах». До них поет ставиться не так милостиво, як І. Вишенський, а зве їх волоцюгами та гультяями. Курйозність ситуації в тому, що поет і сам належав до мандрівних ченців, хоча й усвідомлював: «Своя-бо воля добра, але не пожитна, бо родиться від неї погибіль навітна». Отож радить милостині мандрованцям не подавати, бо саме через них про ченців-законників у суспільстві починають думати погано, адже «монастирям безчестя накине він досить». Тим-то:
Здається людям: кожен чернець лихочинний,
Як цей чин нецнотливий, проклятий, провинний.

Загалом радить щодо мандрованця: «Нехай би кат такого самого споров». Щоправда, й між мандрованими ченцями зустрічається й такий, що «в добрі вміє жити», — такі ведуть себе пристойно, в корчмах не ночують, а йдуть до священика й т. ін. Цим милостиню подавати годиться. Звісно, себе поет відносить до останніх.

Окремо ставиться тема, з'явлена в розлогому заголовку вірша: «Про тих багатих людей, що вступають із світових розкошей в убоге й нищотне іноче життя, щоб не жаліли й не каялися по тому, не призапастивши на свої пожитки маєтка, тобто речей, їжі та пиття. А передусім грошей, оскільки без маєтку в монастирях важко, особливо тим, що раніше мали багатство».

Звертає на себе увагу вірш «Про ченців і тих, котрі хочуть у чернецтво». Він ніби дискусійний до апології І. Вишенського, бо наперед ставить постулата: «Чорна риза-бо себе іще не спасає». Головне — не одежа (риза), а творення добрих справ. Тому, хто не грішить, покута не потрібна, а в ченці часто йдуть люди, не знаючи, що їх у монастирі чекає. Відтак поет досить різко вістить:
Коли б знав, а що йому у ченцях прийде,
Постригатись не бажав ніяк би й ніде,
Собі б камінь прив'язав, у воду б втопився,
Ніж би в вічну скорб таку, в чернецтво, вступився.
Правда, те, що у ченцях є вічна неволя,
Світським це у речах всіх завжди бува воля...

Отже, чернець у всьому невільник — цікава протиполога до «Розмислу про іноче життя» П. Могили. Отож, вступаючи в іноцтво, треба знати, на що йдеш. Сам поет у тому «достойний дізналець, над страждальців, від усіх найбільший страждалець». З бусурманської неволі легше звільнитися, як із чернечої, отож ліпше того не приймати, «ніж, прийнявши, Богу так наругу віддати».

Тему про власне майно в іноків спеціяльно розроблено у вірші «Про тих, що кажуть: мовляв, інокам не треба мати ніяких надбань», — тут маємо ніби ремінісценцію до вимоги св. Теодосія Печерського. Так вважали колись, тепер же: «“Всього треба!” — сказати потрібно». Безмаєтний чернець мусить ставати жебраком, бо в монастирях «не часто дають». Там добре живуть лише запасливі, тобто з майном та грішми. Отож, голяку-ченцю не легко живеться, як і бідакам у світі, таких і до монастиря неохоче беруть. У теперішній вік блаженний той, хто має свого удосталь.

Інший вірш («Про іноків, нас уже останніх, які, безневинно терплять і по вині численні напасті, та скорботи, та гоніння, та наклепи, та ненависті, та всілякі озлоблення») позбавлений конкретики, у нім лише загальна констатація. В «Безженному іночому житті» говориться, що хоча інок вільний од жінки та дітей, але має потребу в господині, а ще хоче «усяке й багато», отож мусить, бідака, потерпати. Одружений має у скорботах утіху, а ченцеві потіха лише від Бога — твір не без гумору.

Вірш «Про іноче усамітнення» засуджує гуртожитне життя в келії — тоді між ченцями виникає ворожнеча й ненависть, автор за усамітнене перебування в монастирі. Загалом, похвалу Климентій складає хіба тим інокам, «що трудяться біля бджіл». Співчуває і шафарям (управителям господарства) — світським і монастирським. Окремий вірш про трапезних та келарів, описано їхні обов'язки, до того ж предметно. Звертає увагу визначення в творі «про іноків та світських, які щиро трудяться»: «Іноків же найбільше вража сріблолюбність, але спасенну користь дає трудолюбність». У «Слові особливім про нестатечне життя» поет знову вістить про невигоди гуртожитного життя зі «злим співмешканцем».

Цей цикл можна назвати вартісним знадібком до пізнання іночого життя в XVII ст., зокрема, в його другій половині. Автор не перебільшує й не применшує, а щиро викладає свої думки і враження без апології та передзавзять.

Важливий причинок до загальної історії монастирів того ж часу — «Манускрипт велебного отця Камінського, писаний до певного уніята литовського» від 1686 р. — унікальний документ, що свідчить про стан уніятської конфесії. Уніятські ченці тоді об'єднувались в ордені св. Василія Великого (василіяни), а інші були підлеглі митрополиту (в Дермані, Дубні та інших місцях). До речі, підданих митрополит мав багато, а ченців мало: в Березвечах — три, в Бориса та Гліба — два, в Дубні — чотири, в Дермані — шість; немало монастирів стояли порожні, відали ними світські люди та єпископи чи священики, бо маєтності зберігалися, — такий стан був загальний і свідчив про занепад монастирів, що були колись православні. Автор щодо цього подає немало разючих фактів; це стосувалося і сільських парафій. Оповідається також про «партію уніятських василіян», про яких сказано: «Вони хоч і ненавидять грецький обряд та руську народність, та таки Римові не зовсім повинуються» — наводяться й приклади. Відтак, між митрополитом К. Жоховським і василіянами встановилися напружені стосунки, що переросли у справжню війну чи бунти. Подається історична довідка про стосунки єпископів із монастирями, ще за православної церкви. За традицією мав управляти обителями єпископ, бо він чернець. Однак у римо-католицькій церкві «орденів багато», тож задля різнорідності звичаїв біскуп не може ними управляти, адже біскупи все-таки належали до білого духовенства (світського). Оповідається історія Василіянського ордену.