Гоголь інтертекстуальний Найзагадковіший письменник Гоголь, на перший погляд, зовсім відкритий. Він дає читачеві ключі до власних глибин. Альфою й омегою його філософії є Нагірна проповідь Христа, і від неї він не відходить ні в листуванні, ні в художніх творах. Тексти Святого Письма і святих отців постійно наявні в його творах прямо або у трансформованому вигляді. Чужі сюжети він подає як свої, наче не помічаючи того. Про це охоче говорять. Однак неохоче аналізують. Предмет дуже відчутний, але невловимий. По суті, магія його імені в «надтекстуальності», інтертекстуальності, в загадковості усмішки, яку спрощено називають сатиричною. Читаєш текст, а він такий простий, мовби написаний одразу. А що ж тоді Гоголь переписував багато разів і що спалював? Тільки у часовому віддаленні починаєш розуміти, що за текстом щось стояло й досі стоїть, як загадка. А то й прояснюється через століття. М. Бердяєв придивився пильніше до Хлєстакова й розпізнав його в начальникові большевицького департаменту (а він мав нагоду все те бачити зблизька). А капітан Копєйкін не виходить на сцену, але й не зникає. Хтось пожартував, що то саме він стріляв у «товариша Брєжнєва»... А Ноздрьов був і є всюдисущий, і «ім'я йому легіон»... «Ревізор» – це зразок інтертекстуальності. Усі спроби аналізувати його сюжет і образи нічого не вияснюють. Зате він з'являється на сцені театрів різних країн як впізнаваний міраж і викликає жваву реакцію... Скрізь віднаходять його слід... Сюжет «Ревізора» мандрівний, бо використаний Квіткою-Основ'яненком ще на вісім років раніше і читаний багатьма у рукописі. Чи знав про це Гоголь? Сергій Аксаков запитував Гоголя, чи читав він комедію Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе». Гоголь відповів, що «чув про неї, але не читав». Коли з'явилася публікація п'єси Гоголя «Ревізор», Квітка скликав своїх приятелів у Харкові, і вони прочитали «Приезжего из столицы», потім – «Ревізора». Гості в один голос заговорили, що Гоголь скористався сюжетом Квітки. Але сам Квітка не хотів, щоб писали, «мовбито в мене через комедію є якесь суперництво з Гоголем». Як людина талановита, Квітка, очевидно, розумів, що в Гоголя «все так, та трішечки не так». І це невловиме «трішечки» не в сюжеті, а у фантасмагоричному образі Хлєстакова, який у натхненній брехні перевершив самого себе й вийшов за часові межі. Хлєстакова можна цитувати, але не можна логічно охарактеризувати його чортівськи натхненної лжі, яка не має жодних бар'єрів і проникає в життя, не захищене від аґресивного нахабства! Большевицька епоха дала Хлєстакову нове дихання й по суті відвела йому головну роль у боротьбі за перемогу комунізму. Тут він уже не герой моменту, а герой епохи. *** «Гоголь увесь зашифрований», – сказав мені в Сибіру один геолог. Я пробував допитатися, що він має на увазі, але другої зустрічі не сталося. Мабуть, його викликали й допитували про нашу розмову. Чоловік був переконаний, що Гоголь не вмішувався в рамки цензури й основні свої ідеї приховував у підтексті й алюзіях. Якщо в XIX сторіччі треба було приховувати суть розмови, то хіба в XX було набагато краще? Ось візьмімо назву: поема «Мертві душі». Після цензурних митарств твір вийшов під назвою: «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Хіба це те саме? «Мертві душі» тривожать, а «Пригоди Чичикова» розважають. Довелося погодитися з цензурною поправкою, в якій вуалювалася багатозначність. В інтертекстуальній перспективі розгортається порожнеча між позицією автора, перед яким з'являється карета Чичикова, і візитами до власників мертвих душ. Ця віддаль така ж значна, як між Гулівером і ліліпутами. І виповнюється вона сміхом крізь сльози... Для автора душа є мірою людської висоти, а для існувателів – предметом дрібного хитрого шахрайства. До речі, для «совка» ця віддаль скорочувалася: він не знав висоти душі, тому для нього смішні лише манери чичикових і собакевичів, тобто зовнішній бік, фабула. Відомо, що Гоголь, вражений надто драматичним сприйняттям першого варіянта твору, змінив тональність і показав своїх героїв більш схожими на людей. Але яких людей? Першу візиту Чичиков наносить незвичайному поміщикові. Манілов більше схожий на сановника. Академік Д. С. Ліхачов у своєму дослідженні гоголівських типів пише: Коли згадати, що Манілов жартома призначив свого сина посланцем, а для себе й Чичикова мріяв про піднесення до генералів, то набуває певного значення і той факт, що сам Микола I дуже любив жартома призначати себе й людей свого оточення в різні чини й відомства... Не можна не звернути уваги й на те, що Манілов пригощає Чичикова, пропонуючи йому, «за російським звичаєм», щі. «Російський звичай» був модним при дворі царя. І далі: «Манілов де в чому нагадував Миколу. Манілов був “чоловіком примітним”, “він усміхався звабливо, був русявим, з голубими очима”». Д. С. Ліхачов застерігає від надто прямолінійних висновків щодо прототипу Манілова й нагадує, що маніловщина – явище ширше за Манілова. Адже наведені паралелі дуже багато говорять про Першого поміщика, його оточення і про зухвальство тоді ще молодого Гоголя. Алюзії схоплювалися сучасниками, але ніхто не посмів би на таку тему говорити вголос. Найдальше заходить Гоголь «у глибину» Росії, створюючи образ Ноздрьова. Про це вже говорили сучасники вголос у гурті Тютчева, що в Гоголя «немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов...». Справді, візит до Коробочки – швидше гумористична сторінка, тоді як Ноздрьов – постать стратегічна. Його нахабство не знає ні правових, ні моральних меж. Він нав'язує свою «дружбу», він не дотримується правил гри навіть у грі в шашки і при тому змушує партнера грати з ним... Прообраз «силування до миру»... Фантасмагорична гоголівська тройка – «лише борода й рукавиці, і сидить чортзна на чому...». «І, сахаючись, дають їй дорогу інші народи й держави...». Ця тройка подобалася ноздрьовим, бо вони примірювали її до себе. А насправді те історичне страховисько – чи не наймасштабніша метафора в російській літературі. Це підмітили ще сучасники, починаючи від Достоєвського, і зважували, хто ж запряжений у тій кареті і хто поганяє... У XX столітті «тройка» стала візитівкою Росії, зображеною на експортних сигаретах, й окрасою шкільних підручників із літератури. Саме поєднання двох метафор – «мертвих душ» і «тройки» – жахає. Інтертекст виносить «тройку» на дороги й орбіти XX сторіччя, а «мертві душі» не тільки не ожили, а навпаки, узаконилися у своїй непричетності до духовної сфери на рівні філософії та ідеології. Цей уривок із останнього розділу книги «Вибрані місця» дає образ світу радше через сто років. Мабуть, сучасники Гоголя, за винятком хіба що Шевченка, ще так гостро не відчували й не переживали глуму сатани над Божим світом. Та й газетний листок ще не називався «Правдою», обов'язковою для всіх. Коли «мертві душі» оформилися в «народні маси» й озброїлися войовничими гаслами, тоді вже довелося говорити: «світ це бачить», апелюючи до західного світу. У нас уже не було «світу», який бачить і чує. Говорили тільки «духи темряви» і слухали власне відлуння. І найбільше говорили про «російську тройку», узброєну гаслами. І досі вони – в тому самому діапазоні, в колі давніх стереотипів... У «Мертвих душах» інтертекстуальність як залучення євангельських віконець у безпросвітність банальності, зацикленої на матеріяльному, побутовому, спостерігається в кожному розділі. Але особливо проглядається вихід автора за межі субстанційного життя: його герої виходять на ширший простір, як ніс майора Ковальова, що ходив сам по собі.