Філогенез головного мозку хордових, до яких належить і людина, — захопливий процес. Мені він нагадує вдосконалення наявної програмної оболонки разом із нарощуванням потужності самого «процесора». Оскільки природа дуже економна, то вона рідко викидає корисне, а частіше трансформує його і додає до нього нове.

Відповідно до концепції триєдиного мозку Пола МакЛіна (Paul D. MacLean), розробленої в 60-х роках XX століття, в мозку людини тим чи тим чином збережено всі попередні моделі головного мозку: рептилійний мозок (р-комплекс), лімбічна система і найновіший винахід еволюції — неокортекс. Ці модулі приблизно відповідають етапам філогенезу головного мозку від рептилій через ссавців до приматів.

Також у процесі еволюції головного мозку виникла ієрархізація: підпорядкування розташованих глибше, давніших структур — вищим, новішим. У процесі розвитку головного мозку ми отримали складний триєдиний мозок, яким керує «процесор» найновішого покоління — неокортекс. Розгляньмо детальніше його «підлеглих» колег.

Найглибший і найдавніший — р-комплекс, який ми успадкували від рептилій. Він керує базовою поведінкою, відповідає за виживання особини, захист території, розмноження, агресію тощо. У ньому відсутні емоції й такі поняття, як, наприклад, співчуття. Це автопілот, що рятував наших предків від неминучої смерті саме швидкими, доведеними до автоматизму реакціями: в потрібний момент завмерти, в інший — бігти так швидко, як ти можеш, а часом — нападати на агресора з усієї сили.

Новіший палеомамальний модуль, або лімбічна система, вперше з'явився у ссавців. На відміну від рептилій, ссавці отримали здатність доглядати нащадків і гратися з ними. Також виникають аналоги людських емоцій, які змінюють стан тіла (наприклад, такі, що викликають збудження в разі викидання адреналіну в кров). Лімбічна система завдяки своїм складним компонентам також допомагає збалансувати гармонійне функціонування всього організму, відповідає за регуляцію переживань, пам'яті, сну, денної активності та ін. Ця новіша і гнучкіша система дублює й деякі функції рептилійного мозку: харчування, самозахист, форми соціальної поведінки. Однак на цьому рівні розвитку мозку важливим є вже захист не себе, а групи найближчих особин — сім'ї. Лімбічна система, подібно до р-комплексу, має свої центри агресії, однак, на відміну від попередньої моделі, й свої центри задоволення, що стимулюються через хімічні нейротрансмітери і нейромодулятори: ендорфіни, окситоцин (гормон прив'язаності) тощо.

Третім, найновішим модулем з триєдиної моделі виступає неокортекс. Він з'являється вже у ссавців, однак найактивніше проявляється у приматів, а найвищого свого розвитку досягає у людини. Неокортекс відповідає за безпосереднє сприйняття інформації від органів чуття — тактильних, зорових, слухових. Однак на це йде лише 5 % від площі неокортексу. Решта 95 % — вторинна, або асоціативна, кора. Вона відповідає не за безпосереднє сприйняття інформації, а за узагальнення інформації, яку отримано від органів чуття, а також інформації, вже обробленої іншими мозковими центрами. Абстрактне й образне мислення, планування, активна робота з пам'яттю, сприйняття емоцій оточення, мова тощо — все це результат роботи неокортексу, «нової кори». Однак найцікавішою, як на мене, відмінністю неокортексу від попередніх моделей мозку є здатність пригнічувати бажання діяти звичним чином. Якщо лімбічна система тягне нас залишатися в зоні комфорту, не порушувати традицій без нагальної потреби, то неокортекс наділяє людину здатністю ухвалювати творчі і ризиковані рішення, мати власну думку.

Концепція триєдиного мозку наголошує на тому, що всі три модулі не відокремлені один від одного, а взаємодіють. Причому найновіший модуль, як диригент, у міру потреби надає слово тій системі, яка наразі необхідна, і тією мірою, якою це необхідно.

Отже, людські емоції — це результат взаємодії лімбічної системи і неокортексу. Якщо активувати напряму саму лімбічну систему, наприклад, за допомогою введення в організм адреналіну, то людина відчує збудження, але воно ще не буде емоцією. Для того, щоб воно стало якоюсь конкретною емоцією, потрібно «ввести» у неокортекс знання про факти — тоді він, проаналізувавши ці факти, віддасть наказ лімбічній системі, що саме відчувати: горе, страх, тривогу тощо. Але не можна твердити, що неокортекс сам виступає одноосібним керівником, оскільки через вплив лімбічної системи його логічні та структуровані рішення набувають емоційного забарвлення і навіть відчуваються на тілесному рівні, що й відрізняє людину від комп'ютера. Саме лімбічна система відповідає за зміну настрою, однак — під наглядом неокортексу. Незначні порушення такого зв'язку призводять до «стертості» емоцій, а суттєві перешкоди — до формування психопатичної особистості. Також лімбічна система, як середній рівень, співпрацює з нижчими модулями, наприклад, із давнім утворенням — нюховим мозком. Від цієї взаємодії виникає емоційна нюхова пам'ять, коли запахи викликають ті чи ті емоційні спогади. В разі фізичної загрози неокортекс і лімбічна система віддають свої важелі керування найдавнішому модулю — р-комплексу, щоб він без роздумів кинув усі сили на порятунок.

Пол МакЛін, автор концепції триєдиного мозку, говорив, що людський мозок — це «три взаємопов'язані біологічні комп'ютери», кожен із яких має «свій власний розум, своє власне відчуття часу і простору, власну пам'ять, рухову та інші функції». Наразі багато хто критикує цю концепцію з позиції знань, набутих завдяки сучаснішим дослідженням. Однак вона все одно залишається найбільш наочною для пояснення тих процесів, що відбуваються у нас у голові.

Проте навіть найсучасніший комп'ютер досить часто «зависає», або ж під дією оточення трапляються форс-мажорні обставини. У разі, коли наш неокортекс помилково вважає просту стресову ситуацію загрозою для життя, він може вимкнутись і віддати керування нижчим модулям — лімбічному чи рептилійному, які, відповідно до моделі поведінки, запрограмованої в них, спонукатимуть наше тіло до певних дій і реакцій.

Наприклад, лімбічна система в разі емоційного перевантаження, коли людині доводиться довго стримувати прояви сильних емоцій, або в ситуації потужного емоційного потрясіння може перебрати на себе функцію керування, що призведе до повного вимкнення системи мислення і виллється в нестримні емоційні реакції, які, своєю чергою, можуть призвести до фізичних розладів: порушення роботи системи травлення, серця, м'язів тощо.

В разі фізичної загрози, або коли організм сприймає щось як фізичну загрозу: наприклад, голосний крик начальника чи вчителя, очікування суворого покарання від батьків, — може вимкнутися й лімбічна система. Тоді всім починає заправляти система найдавнішого порядку. В такій ситуації р-комплекс надсилає недвозначні послання всьому організмові — викинути побільше адреналіну, перейти на грудне дихання, змусити серце битися частіше, відтягнути кров від органів травлення і підвести її до м'язів, що відповідають за втечу/напад тощо. Або навпаки — завмерти і звести життєдіяльність організму до мінімуму.