Не менш важливо й те, що етика не була суто умоглядною системою, а поставала на ґрунті практики і традицій давньогрецького суспільства класичної доби, в якій культивували моральні чесноти особистості на рівні суспільного життя – усіх його сфер. Змагання воль було спрямовано й зосереджено на утвердження людини в доброчесностях: відвага і мужність у захисті рідної землі від ворога, змагання молодих чоловіків – майбутніх воїнів – у силі і вправності (Олімпійські ігри), у практичних та художньо-творчих уміннях (численні турніри поетів, музикантів, драматургів). Суспільна атмосфера, сприятлива для творчості, активізує потенціал кожної вільної людини – громадянина держави. Культивування творчості – свідчення якісної визначеності суспільства, що утверджує в людині її творчу природу, формуючи моральність стосунків як стиль суспільного життя. Найвища винагорода переможцям таких змагань – оливковий або лавровий вінок, що символізують уславлення сили, розуму, творчих умінь. Будь-яка інша відзнака (грошова, матеріальна винагорода) була б профанацією самої ідеї утвердження величі творчої особистості.

Наголосимо на цій особливості, оскільки з поступом історії, надто на нинішньому її етапі, якісні характеристики людини – її духовність, об'єктивована у творчих уміннях та їх результатах, зазнали профанації, їх підмінили «кількісними» характеристиками: матеріальні винагороди постають як своєрідні замінники духовних чеснот. Матеріальні багатства – відчужена форма людського. Посівши місце найвищих життєвих цінностей, вони усунули на периферію людське добро, толерантність, доброзичливість, щирість тощо. Їх місце заступила зла воля, що відверто утверджує себе як нова «доброчесність», дискредитуючи мораль, яку вважає джерелом слабкості людини. Активно утверджуючи свої позиції, зла воля дискредитує й ті способи духовного вдосконалення, що їх визначено, зокрема, у християнстві, у формах уникання злого через відсторонення від спокус світу (пустельництво, затворництво). На противагу зростанню стихійних виявів злого (підступність, лицемірство, жорстокість), втеча від спокус світу, хоч і наївна, та все ж апробована практика утвердження цінності моралі. Правда, чесноти відлюдників не покращували і не покращують моральної атмосфери саме тому, що носії моральних чеснот не укорінювали їх образ у стосунках спілкування, у практичній діяльності тощо, а самоусуненням від боротьби зі злом радше полегшували йому можливості укорінюватися у світі.

Моральність у формі повчань, проповідей також не мала активного формувального впливу, адже не спиралася на реальну практику творення стосунків, не культивувалася в моральних формах. Стимулом моральності дій постають, по-перше, взірці морального життя (святі та боголюдина – ідеал моральності); по-друге, застрашування муками душі в потойбічному світі (малоефективний чинник, оскільки водночас широко культивують ідею спокути гріхів і їх прощення). Попри це, етична теорія закріпила їх як історичну форму неприйняття зла через відсторонення від нього та приборкання власних позаморальних спонук.

Важливий здобуток філософської етики Нового часу, зосередженої на дослідженні стимулів активності та причини їх вияву у формах злого, – відкриття позасвідомих спонук активності (афектів) (Б. Спіноза, Р. Декарт, Д. Лок, Д. Г'юм). Осмислюючи природу афектів, Б. Спіноза («Етика») визначає їх як неконтрольовані розумом вибухи психічної енергії суб'єкта і вбачає як умову моральної визначеності відносин необхідність «пізнати їх» . Афекти не розглядають лише як зле начало людської природи. Досліджуючи амплітуду психічних станів, породжуваних афектами, Спіноза демонструє шляхи хоча б частково можливого контролю над виявами позасвідомого в суб'єкті з метою зменшення їх негативного впливу на ситуації спілкування і для суб'єкта афективних станів, і для оточення. Мислитель керується принципом загальності законів природи, які мають універсальний характер і є виявом її життєвих сил. З одного боку, без здатності небайдужого, сповненого переживань ставлення, зокрема й у формах крайньої небайдужості, духовний досвід людства був би просто неможливим. Афекти – джерело будь-якого пізнання, джерело духовного досвіду; вони – діяльна здатність душі, джерело багатства почуттів та їх індивідуальної неповторності. «Будь-який афект одного індивідуума відрізняється від афекту іншого настільки, наскільки сутність одного різниться від сутності іншого». Афектам притаманна величезна амплітуда виявів суб'єктивного ставлення особи до світу і до самої себе. З огляду на їх ціннісний рівень, вони мають двоїстий характер: поділяються на ті, що дають задоволення, і ті, яким супутнє незадоволення.

У контексті окресленої проблеми важливо простежити роль афектів у творчому чи деструктивному самовиявах особи, а відповідно, у примноженні добра чи у творенні зла. Спіноза вважає, що джерела зла – у недостатності знання людини про причини, які спонукають її до тих чи інших дій. «...Свої дії і потяги вони усвідомлюють, а причин, які їх спонукають до цього, не знають». М. Шелер, оцінюючи внесок Спінози в теорію моралі, акцентує увагу зокрема на «знаменитому описі техніки, з допомогою якої людина здатна звільнити себе від афектів і зняти, таким чином, пута з одного-єдиного божественного мислення про себе». Шлях звільнення, що його пропонує Спіноза і на який звертає увагу Шелер, – чітке розрізнення афекту та уявлення про зовнішній предмет, що цей афект викликає.

Наголосимо на цій думці, оскільки вона має особливе значення у творенні моральності стосунків. Часто стимульована, скажімо, афектом заздрощів до іншої, мудрішої, більш здібної людини, особа живе цим афектом, перебуваючи в стійкому стані неприязні до іншої й не усвідомлює, чим такі почуття зумовлені.