Довгий час Оксана Забужко лишалася центральною постаттю новітньої української літератури. Можливо, лишається нею й досі, хоча в цій ролі дедалі частіше бачать Сергія Жадана, та й серед літературного жіноцтва тепер значно більше тих, що в перспективі можуть кинути їй виклик. А проте масштабність творчого внеску та силу впливу Оксани Забужко на сучасне нам національне письменство годі заперечити: найсерйозніші романісти хіба наближаються до резонансності й глибини думки двох її романів, авторам малої прози далеко до витонченості й сили запропонованих нею зразків, поетки наслідують, а есеїсти — програють і кількісно, й енергетично. Забужко не зникла після 90-х і не змінювала своє драматично-надривне амплуа у відносно комфортних 2000-х; вона просто константно є у процесі — когось її присутність дратує, а когось мобілізує.

«Шевченків міф України» став свого часу якраз отаким магнетичним текстом — прозвучав, вибухнув, спровокував дискусію. Проте, як і деякі інші тексти письменниці (її «Хроніки від Фортінбраса», «Notre Dame d'Ukraine», другий роман, окремі пізніші есеї), цей текст залишається «недочитаним» — не всі озвучені там ідеї потрапили в належну інтелектуальну ротацію. Тому є сенс говорити про «Шевченків міф...» знову, тому є резон перечитати його ще раз і зрозуміти глибше.

Наш інтелектуальний горизонт

Дев'яності, як би дивно це не звучало, стали періодом досить рішучого інтелектуального прориву в українській гуманітаристиці. Існує стереотип про якусь виняткову руїнність років одразу ж після проголошення Незалежності, з їхніми нездійсненими сподіваннями та крахом багатьох ілюзій. Тимчасом вітчизняні література й філософія якраз тоді отримали низку потужних імпульсів, спричинених, головно, зняттям цензурних заборон і, як наслідок, залученням в українські гуманітарні науки низки класичних методологій та теорій, котрі радянський звульгаризований марксизм всуціль ігнорував.

Масштаб світового інтелектуального спадку, витісненого з поля зору національної науки, став зрозумілим після виходу в 1996 році антології «Слово. Знак. Дискурс» за редакцією Марії Зубрицької, Лариси Онишкевич та Івана Фізера. Тепер це виглядає дивним, але на той час новими для українського — навіть академічного — читача були не лише тексти Жака Дерріда чи Мішеля Фуко, але й уривки з класичних праць Фрідріха Ніцше та Зиґмунда Фройда.

До кінця 90-х з'явилися кілька сміливих монографій, котрі методологічно були засновані на нових для українського літературознавства підходах: «Шевченко як міфотворець» Григорія Грабовича, «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко, «Проявлення слова» Тамари Гундорової, «Поетеса на зламі століть» Віри Агеєвої. Психоаналіз та міфокритика, феміністичне й постколоніальне прочитання склали каркас нового методологічного мейнстріму, надовго витіснивши на узбіччя процесу обридлий ангажований марксизм. Якість та силу твору тепер мала визначати не примарна «суспільна вартість», а його потенціал до цілком конкретної суспільної дії — демонтажу застарілих ціннісних уявлень. Утім, психоаналіз та міфокритика цілили ще глибше.

Саме в такому методологічно оновленому контексті й з'явилися впродовж 90-х дві наукові праці Оксани Забужко: «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) і «Шевченків міф України» (1996), пізніше доповнені збіркою коротших розвідок — «Хроніки від Фортінбраса» вийшли друком у 1999 році. Після появи другої зі згаданих монографій почалася резонансна дискусія, що була не стільки науковою, скільки світоглядною, і мала виразні ознаки вірнопідданських цькувань радянського часу. Жодна інша нехудожня книжка Забужко, ні тоді, ні тепер, такої полеміки не викликала.

Нехудожня. Бо тоді, в середині 90-х, появу «Шевченкового міфу...» сприймали як продовження скандалу довкола «Польових досліджень...». Власне, що знали про Оксану Забужко до 1997 року? На той час вона встигла захистити дисертацію, стати кандидаткою філософських наук та опублікувати три поетичні збірки — «Травневий іній» (1985), «Дириґент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994). Для мене, як і для багатьох, це була, найперше, поетка — сильної образності та пристрасті поетка.

І от вибухає роман (хай би всі добрі поети починали з такого потужного роману!). Роман має свій упізнаваний синтаксичний лад, котрий комусь із читачів є перешкодою, а комусь — ознакою нового типу письма. Проте найважливіше, що це інтелектуальний та ідеологічний роман нового типу. Тобто розмова з читачем тут передбачає значний рівень його чи її обізнаності з широким колом культурних феноменів, а також — готовність разом із авторкою обмірковувати складні життєві й світоглядні проблеми.

Більшість із цих проблем (стигми української тожсамості, справжня вага гуманітарного знання, адекватні суспільні ролі жінки, жіноча сексуальність і сексуальність узагалі) дратували самою постановкою питання — що вже казати про відповіді. Тому після роману Оксана Забужко набула однозначного статусу скандалістки. І тут вона зазіхає на святе — на Шевченка!

Міф і герменевтика

Тож науково виваженої розмови довкола «Шевченкового міфу України» не могло відбутися від початку. З двох причин. По-перше, вітчизняні гуманітарії — не всі, але у своїй переважній більшості, — ще не могли уявити собі альтернативні методологічні підходи (досі багато хто вважає, що методологій насправді лише дві — наукова і неправильна). По-друге, не готові були до дискусії про Шевченка, бо наукове дослідження загалом мало можливе, коли йдеться про матерії та постаті сакральні. Що є предметом віри — не потребує доведення. Інша справа, чи продуктивно редукувати багатогранного поета, єхидного сатирика й академічного художника Тараса Шевченка до квазііконічного лику під вишиваними рушниками. Праця Оксани Забужко, де-факто, демонструє, що поезія й уся творчість Шевченка значно глибша, ніж нам здається. Але полемісти не чують того — просто тому, що взагалі не слухають.

Тим часом дослідниця не лише пропонує нове прочитання Шевченка, але й синтезує власний метод літературно-філософського аналізу. Утім, тут варто почати від початку — з прояснення понять.

Для марксистів, котрі претендували на досконалу матеріалістично звірену науковість, міф був вигадкою — чимось із ряду опіатів, котрими годують довірливе населення. Сказати марксисту-матеріалісту чи людині, котра все ще перебуває під впливом такої академічної пропаганди, що хтось — наприклад, поет — творить міф, рівнозначно звинуваченню: поет бреше. А як із таким погодитися? Ось він, парадокс: міфотворчість ми засуджуємо лише якщо самі перебуваємо на матеріалістичних позиціях і всяка, скажімо, феноменологія видається нам не більше як хворою примхою кволого інтелігента. Тобто якщо в серці вже Україна, але в голові ще Маркс, то читати сучасні шевченкознавчі праці Григорія Грабовича, Оксани Забужко, Леоніда Плюща не вийде. Нам усюди ввижатиметься блюзнірство.

З іншого боку, протестанти радянської науки, авторитетні Сергій Авєрінцев, Олексій Лосєв, Володимир Пропп, а також першорядні європейські вчені, як-от Карл Ґустав Юнг, Ґастон Башляр чи Мірча Еліаде не погодяться звести розуміння міфа до простої вигадки. Це й не вигадка. Міф — це щось інтуїтивно-інтимно відчуте, а далі проговорене у тексті з такою силою, що починає впливати на реальність. З цієї точки зору Шевченко — дуже чутливий сонар, що вловлює шурхіт давніших століть і транслює їх далі у високий та чистий звук. На противагу офіційній імперській історії, де «гайдамаки воры», він проговорює поетичний міф — субінтелектуально прочуту правду, котра не потребує доведення.

Але як досліджувати міф? Як працювати з текстами, у яких захована ота інтуїтивно вловлена таємниця, котру сам автор не конче розуміє до кінця? Григорій Грабович, книга якого «Шевченко як міфотворець» з'явилася українською в перекладі Соломії Павличко ще у 1991 році, обирає, як спостерігаємо, шлях ближчий до структуралізму — розглядає опозиції, що притаманні творчості Шевченка, на кшталт «українська поезія — російськомовна проза», «своє — імперське» та інші. Цей підхід характеризує більша точність, проте й деяка антонімічність — чітка чорно-білість. Забужко обирає метод менш філологічний, проте більш філософський.

Кажуть, що першим герменевтом був Гермес — грецький бог-посланець, що тлумачив смертним волю Зевса та інших Олімпійців. Хай там як, але для розвитку методу вже від XIX століття найбільше зробили філософи, як-от Фрідріх Шлеєрмахер чи Вільгельм Дільтей. Поступове вглибання у сенси тексту логічне якраз там, де текст і справді неплиткий, багатошаровий. Утім, уже від Мартіна Гайдеґґера зрозуміло, що чисто аналітична мова для такого занурення не годиться — важить уже не логіка, важить поезія! Бо як іще зрозуміти Гельдерліна, коли не через метафору?

Уже наприкінці XX століття інший авторитетний дослідник тексту, американський бельгієць Поль де Ман у своїх «Алегоріях читання» говорив, що в успішній інтерпретації троп завжди бореться з переконанням. Тобто інтуїтивно зрозуміла, «схоплена» метафора переважить риторичні кліше, котрими ми звикли послуговуватися. Саме це ми й бачимо у пристрасті, з якою Оксана Забужко прочитує творчість Тараса Шевченка: вочевидь, тут просто варто забути типову шевченкознавчу риторику — бо сильну метафору здатна розкрити лише інша метафора, не менш сильна.

Не так дискусія, як істерика

Думаю, серйозні академічні вчені, серед яких Вілен Горський, Іван Дзюба, Дмитро Наливайко, Вадим Скуратівський, котрі прийняли та підтримали сміливу інтерпретацію Оксани Забужко, добре бачили, що мають перед собою не блюзнірський замах на авторитет чільного українського поета, а відчайдушну й цікаву спробу прорватися вглиб його метафоричного світу. Спробу наголосити глибші пружини, які дозволили Шевченку створити образи такої могутності, що їм під силу стало консолідувати і — так, просвітити, так, оберегти й насторожити «отих рабів німих» на століття наперед. Перетворити їх, разом із перше кволими інтелектуалами, на народ — націю, що далі десятиріччя за десятиріччям, спершу невдало, а тоді, врешті, успішно повставатиме, доки не утвердить себе остаточно.

Тим часом спалахнула дискусія, відгомони якої вміщуємо і в цій книжці. Не бракувало брутальних, звинувачувальних реплік. Почався інституційний тиск: Василеві Герасим'юку, котрий запросив Оксану Забужко виступити з лекторієм на основі книжки в його авторській програмі радіопередач про Шевченка, за якийсь час відмовили в ефірах. Словом, на спробу глибшої, авторської й нетипової інтерпретації збуджене зі сну поспільство відповіло захисною істерикою: лишіть усе як було!