1. Владайське повстання (Радомирський бунт). Наслідки Першої світової війни. Перша світова війна спричинила в країні гостру політичну та економічну кризи. Масового характеру набули виступи проти продовження війни («жіночі бунти»).

У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. Під час відступу в її частинах почалися стихійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати захопили генеральний штаб болгарської армії і рушили на Софію. Уряд розпочав переговори з повстанцями, включивши до складу делегації популярних діячів Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) Александра Стамболійського і Райко Даскалова. Водночас тривали переговори з Антантою про укладення перемир'я.

Делегація Р. Даскалова та А. Стамболійського не виправдала сподівань уряду. 27 вересня Р. Даскалов у місті Радомир оголосив про повалення монархії та створення Болгарської республіки на чолі з А. Стамболійським. Повстанці підійшли до столиці та висунули вимогу здати Софію. 29 вересня 1918 р. уряд уклав перемир'я з Антантою і за підтримки німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під Владайськом.

Повстання та перемир'я з Антантою змусили царя Фердінанда зректися престолу на користь свого сина Бориса III.

Однак становище в країні все одно залишалося складним. Цар був змушений піти на деякі поступки: було запроваджено 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах воєнного часу тощо.

Війна дорого коштувала країні. Загинула 1/5 чоловічого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати складали: понад 300 тис. осіб загиблими, 400 тис. пораненими.

2. Політика уряду А. Стамболійського. В етнічному, мовному та релігійному відношенні Болгарія була найбільш однорідною серед країн Східної Європи. Болгарська еліта формувалася переважно вихідцями із селян і ремісників. Додатковою гарантією соціальної стабільності було те, що селяни й частина жителів міст були забезпечені землею, яка перебувала в їхній власності.

У серпні 1919 р. відбулися перші післявоєнні вибори в Народні збори. Вони засвідчили повну перемогу антивоєнних сил: більшість голосів набрали представники лівих сил БЗНС, Болгарської комуністичної партії («тісних» соціалістів, або «тісняків») (БКП), соціал-демократи («помірні»). Праві партії отримали лише 66 мандатів із 236. Уряд очолив лідер БЗНС А. Стамболійський. Це був коаліційний уряд із представників БЗНС, правих партій, а після виборів 1920 р. сформувався однопартійний уряд.

З ініціативи А. Стамболійського в грудні 1919 р. Народні збори прийняли закон про покарання винних у національній катастрофі. Було проведено референдум із цього питання, на якому більшість населення висловилася за суд. Хоча суд не відбувся, кампанія стала способом залякування опозиції та демонстрації сили.

У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повинність: кожен чоловік віком від 20 до 40 років мусив протягом восьми місяців працювати на користь держави і ще 21 день на рік — у своєму окрузі. Для жінок від 16 до 30 років строк служби складав чотири місяці. Ця система мала позитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних об'єктів (доріг, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалася додаткова робоча сила. До того ж у такий спосіб Болгарія обходила заборону на загальну військову повинність. Молоді чоловіки під час трудової повинності проходили й початкову військову підготовку. Наступні болгарські уряди зберегли цю систему.

У 1921 р. було прийнято закон про максимум землеволодіння (його встановили в розмірі 30 га та по 4 га на кожного члена сім'ї, у якій було понад чотири особи). Цей закон мав забезпечити відносно рівний розподіл землі між селянством, а також стимулювати народжуваність.

Також на користь селян було переглянуто податкове законодавство. Уряд сприяв розвитку кооперативного руху. Банківська кредитна система орієнтувалася на потреби села. Запроваджувалися прогресивно-прибутковий податок і податок на прибутки банків, промислових і торговельних підприємств. Проте це спричинило невдоволення промисловців і підприємців.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Було скорочено кількісний склад збройних сил, ліквідовано загальну військову повинність. Болгарія мала сплачувати репарації, передавала країнам-переможницям велику кількість худоби, а також мусила утримувати окупаційні війська. Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцерський корпус болгарської армії. У зовнішній політиці уряд не спромігся пом'якшити умови Нейїського договору, а це підривало його авторитет.

Наприкінці 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил, які намагалися скинути уряд. У 1921 р. було засновано партію «Народна змова». Із 1922 р. реформи та експерименти почали гальмуватися. Зростала кількість невдоволених, особливо в містах. Влітку 1922 р. праві та центристські партії утворили «Демократичну злагоду (згоду)», яка об'єднала свої зусилля з Військовою лігою (організація звільнених з армії за Нейїським договором офіцерів). До них також приєдналася таємна організація македонських болгар ВМРО (Внутрішня македонська революційна організація), яка мала досвід проведення терористичних актів. Ці сили спиралися на підтримку царя. В опозиції до уряду була і БКП («тісняки»).

У ніч із 8 на 9 червня 1923 р. «Народна змова» і Військова ліга здійснили переворот. А. Стамболійського було вбито, а його уряд заарештовано. Владу захопила «Народна змова» на чолі з Александром Цанковим. До уряду А. Цанкова увійшли представники майже всіх правих і центристських партій. Новий уряд влаштував справжнє полювання на лідерів селянської і комуністичної партій. Загинуло близько 3 тис. осіб.

3. «Вересневе повстання» 1923 р. Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія мала стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об'єднавшись із лівим крилом БЗНС, розпочала підготовку до збройного повстання, призначеного на 22-23 вересня 1923 р. Було створено військово-революційний комітет. Однак про ці плани стало відомо уряду, який почав проводити арешти (заарештовано 2 тис. осіб). Це спровокувало передчасний початок повстання. Збройні виступи тривали з 13 до 27 вересня 1923 р. Урядові війська змогли придушити їх. Під час повстання загинуло 20 тис. осіб. Ще тисячі людей було засуджено до ув'язнення.

Після цього комуністи зазнали нових гонінь. 4 квітня 1924 р. їх було оголошено поза законом.

Спроба комуністів перейти до терористичних методів боротьби лише посилила репресії проти них. Найгучнішим терористичним актом комуністів став вибух бомби в соборі Святої Неділі в Софії 16 квітня 1925 р., під час якого загинуло 213 осіб. Проте цар Борис III, проти якого була спрямована акція, залишився неушкодженим.

Політичні структури комуністів і лівого крила БЗНС були повністю розгромлені.

4. Болгарія в міжвоєнний період. Уряд А. Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної стабілізації режиму, цьому сприяло й економічне зміцнення. Було підвищено заробітну плату військовим і службовцям, надано податкові пільги ремісникам, введено соціальне страхування тощо. Проте репресивний характер режиму, що посилився після невдалого замаху на царя Бориса III, перекреслив усі позитивні зрушення.

У січні 1926 р. було змінено уряд. Його очолив Андрій Ляпчев, представник партії «Демократична злагода». Новий уряд пом'якшив репресії, оголосив амністію. Було дозволено діяльність політичних партій та організацій. Цим скористалися комуністи, що заснували легальну Трудову партію, яка щороку набирала популярності. А. Цанков пішов в опозицію до нового уряду, а в 1930—1940-ві рр. став відвертим прихильником праворадикальних, фашистських поглядів.

У 1928 р. Болгарію охопила економічна криза, яка тривала до 1934 р. Кількість безробітних сягнула 200 тис. осіб. Різко погіршилося матеріальне становище населення.