Це звичайні кістки тварин із рядами нанесених на них нарізок, штрихів, цяточок. Такі речові об'єкти мали лише одну функцію — зберігати числову інформацію, що використовувалась у практичній діяльності палеолітичної людини. Фактично це і були перші протодокументи, але, як зауважують дослідники, їх безсумнівно можна вважати родоначальниками сучасних наукових інструментів. Фахівці з історії писемності (зокрема, шумерської, давньокитайської) також зазначають, що при становленні письма першими стабільними ієрогліфами були знаки, що позначали числа, причому на початку це були астрономічні символи.

Навряд чи можна, починаючи від кістяних протодокументів палеоліту, побудувати пряму лінію еволюції документа. Мабуть, таких шляхів розвитку було багато. Монофункціональні кістяні предмети із числовою інформацією в умовах становлення документальних форм фіксації інформації фактично припинили своє існування. Деякі із поліфункціональних мобільних об'єктів, що фіксували знаки, й надалі виконували основну функцію прикраси, зброї, знаряддя праці. Окремі монофункціональні предмети зі знаками змінили свою функцію. Наприклад, за часів пізнього палеоліту та особливо мезоліту (VI—III тисячоліття до н. е.) на території Європи поширюються невеликі рухомі об'єкти — шматочки кременю, галька, кістки тварин тощо, на яких зафіксовано певні знаки. Зважаючи на характер знаків, учені вважають, що ці предмети мали магічно-охоронне значення, створювалися з релігійно-культовими цілями. У подальшому еволюція зазначених речей приводить до появи підвісок-амулетів, оберегів, медальйонів із символами віри тощо.

Кістяні об'єкти з календарною чи іншою числовою інформацією часів палеоліту і мезоліту ми називаємо протодокументами, оскільки не можемо говорити про появу документа як типового об'єкта. Ці лічильні засоби були вкрай рідкісним явищем у суспільстві, не були поширеними і типовими об'єктами із усталеними знаками та формами носія. І все ж числова інформація відіграла певну роль у формуванні перших документів. Інші предмети вже в умовах розвиненої писемності і засобів лічби ще тривалий час використовувались для фіксації архаїчними методами інформації лічильного характеру (наприклад, рахункові камінці, уламки глиняних виробів з числами, облікові жетони).

Генезис документальної форми фіксації інформації припадає на V-IV тис. до н. е. і пов'язується з потребами економічного життя народжуваної у ті часи чи не найдавнішої держави у світі — Шумеру. Ці протодокументи мали вигляд глиняних бірок зі знаками, що позначали предмети та їхню кількість, котру пересилали з одного населеного пункту до іншого. Бірки, що мали отвори, прив'язували до цих предметів або до тари, в якій їх перевозили. Деякі дослідники пов'язують систему знаків, що фіксувалася в цих «супровідних» документах, зі становленням шумерського письма. Розвиток шумерської державності привів до формування у III тис. до н. е. різних напрямів документальної фіксації інформації, яка відбивала майже всі сфери діяльності життя шумерського суспільства. Глиняні шумерські таблички — це не тільки міфи, ліричні роздуми, побутові сцени, епізоди навчання, а й викладені оповідною формою «історичні» події (де, щоправда, багато міфологічного), ведення судових процесів, положення окремих законів тощо. У державно-господарському житті така рефлексія зумовлена ще й бідністю природних ресурсів Шумеру: необхідно було вести їх широкомасштабний облік та звітність про використання. Скажімо, на кожне плодове дерево у момент його саджання заводили табличку, в якій щорічно фіксували кількість плодів, а також факт зрубання (після звернення до вищих інстанцій і наявності довідки про дозвіл!) і складування. Кількість текстів, що їх залишила шумерська бюрократія, вражає (понад ста тисяч), і це тільки незначна їх кількість, адже, на думку фахівців, наразі археологи розкопали не більше десяти відсотків території міст-держав Шумеру.

З накопиченням юридичних та господарських документів постала необхідність їхнього спеціального зберігання в державних установах та храмах (котрі також часто виконували функції перших). Зокрема, у храмовому комплексі Шумеру Джемдет-Наср археологи знайшли близько 500 тисяч документів та їхніх фрагментів, що в основному містять державно-господарські записи, інформацію правового змісту, а також є «зошитами» учнів, які переписували тексти, робили вправи. Шумерська математика подає чудові приклади обслуговування господарських завдань, фіксуючи в табличках, наприклад, різні норми посіву зерна на певній площі, врожайності, постригу овець, людино-днів на побудову стіни з цегли тощо.

В інших першодержавах Стародавнього світу, які використовували як типові документи глиняні таблички (Хеттія) або інші форми і носії інформації (Стародавній Єгипет), були майже подібні напрями документальної фіксації інформації, хоча і не в таких масштабах, як у Шумері. Втім, наші уявлення про обсяги документування, наприклад, у Стародавньому Єгипті, можливо, залежать від кількості папірусів, яких дійшло до нас значно менше через гірші умови збереженості порівняно з глиняними носіями інформації.

Слід зауважити, що чи не з самого початку зародження документальної форми фіксації інформації вона мала вже ознаки підтвердження справжності, офіційності, відповідної юридичної сили — відбиток на бірці (а згодом — табличці) печатки власника.

Існує думка, що зображення на печатках часів пізнього неоліту, які часто мали піктографічний характер, передували і певною мірою сприяли зародженню писемності. Печатки на глиняних документах у шумеро-вавилонському суспільстві були настільки поширеним явищем, що це дало підставу фахівцям зробити висновок, що тільки найбідніші верстви населення їх не мали (натомість ставили відбиток пальця на документі). Процедура засвідчення тексту документа відбитком печатки була поширена чи не на всьому Стародавньому Сході, що створювало прецедент справжності, власницької ознаки як характеристики будь-якого офіційного документа. Водночас усвідомлювали значення та роль печатки, оскільки вже у Стародавньому Вавилоні занотовували у спеціальній табличці факти загублення печатки власниками.

Крім необхідності тлумачення текстів правового змісту у стародавніх шумерів та й інших народів, що населяли Передній Схід, був ще один подібний напрям — трактування семантики текстів документів релігійного змісту. Їхнє роз'яснення було дуже важливим, враховуючи зв'язок багатьох культур Сходу із жертовним ворожінням, прихованістю, неоднозначністю смислу написаного. Однак такі «герменевтичні дослідження» часто були пов'язані не стільки з наміром розшифрувати прихований смисл, скільки з необхідністю перекласти давні тексти, кодифікувати документи, написані мовою, яка вже на той час не була в ужитку, через слабку обізнаність із можливостями багатоваріантності прочитання знаків забутої писемності. Прикладом такої ситуації є сприйняття шумерської культури вавилонською. Незважаючи на те, що вавилонські писарі повинні були знати старошумерську мову (на той уже час мертву), читати і перекладати тексти, тих, хто досконало володів нею, у кожному наступному поколінні було дедалі менше. Під час копіювання постійно зростала кількість помилок у текстах, що ускладнювало розуміння їх жерцями. Згодом постала необхідність «розкриття» таємного змісту священних табличок, поширилася думка про езотеричний (таємний) характер знань минулого. Щоправда, були випадки і справді засекречування інформації, коли використовували «змінену мову».

Шумеро-вавилонські та й інші словники створювали напрям інтерпретації іншомовного тексту, який у перекладі мав точно передавати його смисл. Це вже були зародки філологічного аналізу інформації.

Первісна диференціація знань про документ відбулася вже на початковому етапі його розвитку у IV—II тисячолітті до н. е. Вона свідчила про різноманітність форм організації роботи з документами. Переважна більшість таких напрямів емпіричного освоєння характеристик документа збереглася донині. Серед них — інвентарно-каталожний спосіб узагальнення відомостей про документ, усвідомлення оригінальності, офіційності, нормативності документів, необхідності архівного зберігання документів, жанрово-тематична диференціація документів і відбиття цього у їхніх формулярах, можливості інтерпретації семантики тексту через його переклад іншою мовою або ж трактування «прихованого» змісту тощо.

За інвентарно-каталожного способу узагальнення відомостей документи враховують як одиниці зберігання, тобто ними оперують як матеріальними об'єктами обліку та зберігання. З іншого боку, укладення таких переліків вимагає певних операцій аналітико-синтетичного характеру, адже документ треба подати у вигляді його стислої інформаційної моделі. Спосіб викладу інформації полягає у виокремленні головної теми або ж заголовка документа з тексту чи наданні йому назви. Тобто операція обліку в бібліотеці/архіві поєднується з семантичним аналізом тексту, з одного боку, при наданні йому пошукового образу, і відповідного зіставлення його (як головної ознаки ідентифікації) з наявними об'єктами зберігання, з іншого. За допомогою цих «інвентарних книг» можна було визначити наявність таблички чи сувою у сховищі, інакше кажучи, здійснити документальний пошук. Зазначимо також, що поява таких списків була своєрідною реакцією суспільства на першу інформаційну (чи радше — документальну) кризу, оскільки тільки в давньошумерському місті Лагаш археологи знайшли близько двох десятків тисяч табличок із текстами.

Початкове усвідомлення різного цільового призначення документів, їх функціонального спрямування з часом втілилося в окремому архівному зберіганні адміністративно-господарських, фінансових, торговельних, дипломатичних та інших документів, а значущість деяких з них зумовлювала особливі умови такого зберігання, зосередження їх у державних скарбницях, центральних храмах, сховищах.

Ідеться про жанрово-тематичну диференціацію документів, які містять тексти фінансового, юридичного, релігійного змісту.

Розвиток різних сфер соціальної діяльності, бюрократичної системи, способів управління державою зумовлює потребу в різних управлінських, правових, фінансових, дипломатичних, торговельних документах, вироблення певних правил організації їхнього тексту відповідно до жанрової специфіки. Документи вже здавна використовували з різною метою: як навчальні посібники, довідкові матеріали, практичні довідники, засоби керування чи фіксації облікової інформації. Відповідно певні види документів мають усталений склад реквізитів та їх розташування в документі.

Усвідомлення поняття справжності документа, його офіційності відбувалося через емпіричне вироблення формуляру, реквізитом якого, як правило, стає печатка, що засвідчує особу, права її власності, підтверджує написаний текст. Розуміння копії та оригіналу виникає вже на стадії переписування давніх табличок за часів Шумеру, коли їхня оригінальність підтверджувалась спеціальним терміном, що означав «правильні таблички». Священні тексти сприймалися і як нормативні, а іншими проявами нормативності у поєднанні з офіційністю були законодавчі акти, укази царя тощо.

Розвиток шумерської (а пізніше й вавилонської) торгівлі призвів до появи загального грошового еквівалента, яким стало срібло (його позначення також відповідало слову «гроші»). Масштабність торговельних та фінансових операцій тих часів гідна подиву. Вже у XIX ст. до н. е. існували фонди касових союзів, які «перекидали» валюту з Дворіччя до Малої Азії, де внаслідок нижчого рівня життя, дешевизни робочої сили, наявності природних багатств (зокрема покладів металів) і значного ринку збуту товарів створювалися умови для отримання надприбутків. Зрозуміло, що такого роду фінансові операції (кредиту, безготівкового розрахунку, умовних заліків) не могли відбуватися без відповідного документування. У цьому разі засвідчення документа і справді мало неабияку вагу. З іншого боку, феномен заміни значної суми грошей глиняною табличкою з написом та печаткою став не тільки прадавньою документальною формою безготівкового розрахунку, а й попередником різних векселів, кредитових білетів, паперових грошей.

Аналіз інформаційної складової документа вимагав його перекладу з однієї мови на іншу, трактування міфологічних та релігійних текстів, дешифрування математичних задач тощо.

Формування наукових дисциплін документознавчого спрямування, що досліджують окремі характеристики документа. Напрями документування залишилися незмінними і в подальшому в державах античних часів, зокрема в стародавніх Греції та Римі, однак через погану збереженість папірусу, як найпоширенішого носія інформації офіційних документів, до нашого часу рукописів дійшло небагато. Значно більше збереглося документів, зафіксованих на уламках глиняного посуду, що дають уявлення про діяльність великих господарств, які належали приватним власникам.