В основі оптоволоконного кабелю містяться оптичні волокна, дані по яких передаються у вигляді імпульсів світла. Електричні сигнали по оптоволоконному кабелю не передаються, тому сигнал не можна перехопити, що практично виключає несанкціонований доступ до даних. Оптоволоконний кабель використовують для транспортування великих обсягів даних на максимально доступних швидкостях. Зараз широко використовується швидкість 100 Мбіт/с, набуває все більшого поширення швидкість 1 Гбіт/с та вище. Головним недоліком такого кабелю є його крихкість: його легко пошкодити, а монтувати й з'єднувати можна тільки за допомогою спеціального обладнання.

3.3. У який спосіб дані передаються від одного комп'ютера до іншого?

До програмного забезпечення комп'ютерних мереж належать насамперед мережеві операційні системи.

Мережева ОС — це ОС із вбудованими мережевими засобами (протоколами, рівнями). Мережева ОС має бути багатокористувацькою — тобто з поділом ресурсів комп'ютера відповідно до облікового запису користувача.

Кожний комп'ютер у мережі значною мірою автономний, тому під мережевою операційною системою в широкому сенсі розуміють сукупність операційних систем окремих комп'ютерів, що взаємодіють з метою обміну повідомленнями й поділу ресурсів за єдиними правилами — протоколами. Мережевий протокол у комп'ютерних мережах — заснований на стандартах набір правил, що визначає принципи взаємодії комп'ютерів у мережі. Протокол також задає загальні правила взаємодії різноманітних програм, мережевих вузлів чи систем і створює таким чином єдиний простір передачі.

Вибір протоколів залежить від типу мережі. Процес передавання даних від одного комп'ютера до іншого складається з декількох етапів (рівнів). Цей процес включає такі операції: отримання даних від програми користувача, їх стиснення, шифрування, формування пакетів, на які розбивається повідомлення, встановлення сеансу зв'язку між комп'ютером, що передає дані, та тим, що їх приймає, транспортування даних каналами зв'язку, вибір найбільш ефективного маршруту передавання даних і на останньому етапі — формування вихідного документа з пакетів даних. На кожному з етапів використовуються окремі протоколи, їхня сукупність становить набір протоколів.

Протоколи передавання даних — це спеціальні програми, що визначають правила, за якими кодуються й передаються дані в мережі, і забезпечують взаємодію мережі та користувача.

Протоколи також допомагають не припускатися помилок під час передавання та отримання даних.

У мережі Інтернет використовують такі протоколи доступу до мережевих служб для передавання даних:
- HTTP (від англ. Hyper Text Transfer Protocol) — протокол передачі гіпертексту;
- FTP (від англ. File Transfer Protocol) — протокол передачі файлів зі спеціального файлового сервера на комп'ютер користувача;
- POP (від англ. Post Office Protocol) — стандартний протокол поштового з'єднання. Сервери POP обробляють вхідну електронну пошту, а протокол POP призначений для обробки запитів на отримання пошти від клієнтських поштових програм;
- SMTP (від англ. Simple Mail Transfer Protocol) — протокол, який задає набір правил для передачі електронної пошти;
- TELNET (від англ. Terminal Network) — протокол віддаленого доступу.

3.4. Які ресурси належать до глобальної мережі?

Кожний комп'ютер має апаратні, програмні та інформаційні ресурси. Аналогічні за типом ресурси має й кожна комп'ютерна мережа, у тому числі й Інтернет.

Апаратні ресурси глобальної мережі — це під'єднані до Інтернету комп'ютери, канали передавання даних і мережеве обладнання.

Усі апаратні компоненти Інтернету можуть діяти в єдиній глобальній мережі як на постійній, так і на тимчасовій основі. Фізичний вихід з ладу або тимчасове відключення окремих ділянок Інтернету, непрацездатність окремих комп'ютерів, що належать до глобальної мережі, ніяк не впливають на можливість функціонування самої мережі.

Під'єднавши свій комп'ютер до Інтернету, користувач використовує апаратні ресурси того комп'ютера, який забезпечує це під'єднання. Він виділяє для вирішення завдань користувача частину потужності свого процесора, частину оперативної пам'яті й у багатьох випадках — частину свого простору на жорстких дисках або накопичувачах іншого типу.

Програмні ресурси Інтернету становлять програми, за допомогою яких забезпечується функціонування мережі.

Роботу користувача глобальної мережі обслуговують тисячі програм, що працюють на серверах і робочих станціях. Усі ці програми комусь належать за правом власності (їхнім виробникам) і за правом на використання (тим, у кого вони встановлені). Без таких програм використовувати різні ресурси Інтернету неможливо. Одні програми встановлюються в користувача на робочій станції, що під'єднується до Інтернету; інші програми встановлюються на вузлових комп'ютерах-серверах, що забезпечують певні послуги в глобальній мережі.

Інформаційні ресурси Інтернету становлять документи, які зберігаються на серверах глобальної мережі. Ці ресурси можуть бути відкритими або закритими. Велика частина інформаційних ресурсів Інтернету — відкриті ресурси: тексти, зображення, звукові й відеозаписи тощо, якими можна користуватися вільно. Однак згідно із законом про авторське право, щоб отримати доступ до закритих інформаційних ресурсів, користувачеві необхідно оголосити свої права: як правило, для цього потрібно вести своє реєстраційне ім'я (login) і пароль (password). Права доступу можна або придбати (оплатити), наприклад, при зверненні до комерційних ресурсів, або отримати від адміністрації, наприклад, для співробітників підприємства, установи, відомства, навчального закладу.

3.5. Як формуються адреси ресурсів Інтернету?

Кожний ресурс Інтернету (апаратний, програмний, інформаційний) має свою адресу.

Для того щоб у мережі можна було обмінюватися даними, кожний комп'ютер отримує унікальну адресу (що не повторюється), яка називається IP-адресою (від англ. Internet Protocol address). За міжнародним стандартом, будь-яка IP-адреса комп'ютера складається із чотирьох частин, розділених крапками:
***.***.***.***, де *** — число діапазону від 0 до 255.

Така адреса містить номер мережі та номер комп'ютера користувача в ній.

Отже, щоб звернутися до певного комп'ютера в мережі, слід вказати його IP-адресу.

Така система адресації зручна для комп'ютерів, але незручна для людини. У мережі Інтернет використовується також більш наочний спосіб — доменний спосіб адресації, коли весь простір адрес абонентів (користувачів Інтернету) поділяється на області, які називаються доменами. Цей спосіб базується на доменних іменах серверів, скорочено DNS (від англ. Domain Name Server), що складаються зі скорочень слів, записаних латинськими символами. Так само як IP-адреса, доменне ім'я однозначно визначає положення сервера в мережі. При зверненні до комп'ютера за його доменним іменем воно буде автоматично перетворено на відповідну йому IP-адресу.