Беручи за основу ціннісні критерії, джерела культурного розвитку, Д. Рісман виділяє такі типи суспільств: традиційні (орієнтовані на традицію); суспільства, керовані зсередини (орієнтовані на себе); керовані ззовні (орієнтовані на інших).

Поширеною є типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяють демократичні, авторитарні та тоталітарні суспільства. Близькою до неї є типологія, яку запровадив К. Поппер. Він розподілив суспільства на відкриті (демократичного типу) та закриті (тоталітарного та авторитарного типу).

За панівною релігією суспільства поділяють на християнське, мусульманське, буддійське тощо.

В соціології та низці інших наук протягом останніх двох століть набули поширення також типології, які здійснюються за інтегрованим соціокультурним критерієм. Їх можна поділити на дві групи.

До першої належать типології, що базуються на концепції циклічного розвитку суспільств. Згідно з нею, кожне суспільство народжується, проходить певні етапи свого розвитку та врешті занепадає, ключові його характеристики протягом всього існування суспільства залишаються незмінними. В переважній більшості ці типології здійснюються за так званим цивілізаційним критерієм (суспільства-цивілізації). Це поняття детально розглядається у розділі про соціологію культури. В контексті даного розділу важливо те, що при класифікації суспільств увага фіксується на усіх формах життєдіяльності, але особливо – культурних зразках, ціннісних орієнтирах, цілях, мотивах діяльності індивідів. Згідно з цими концепціями існують православна, західна, мусульманська, африканська тощо цивілізації, спільною для яких є загальна культурна ідентифікація. В деяких аспектах може здатися, що така типологія близька до типології за релігійною приналежністю. Проте це не зовсім так. Тут береться культура в більш широкому значенні, ніж конфесійна. Наприклад, до західної цивілізації віднесені і католицькі, і протестантські народи, і навіть деякі православні.

Типології за цивілізаційним критерієм ведуть початок від теорії російського вченого М. Данилевського (1822-1885). Нині поширеною є цивілізаційна концепція С. Хантінгтона (1927-2008). З нею він виступив наприкінці 1980-х рр. (тобто в часи завершення «холодної війни») на противагу концепції Ф. Фукуями про «кінець історії», тобто про перемогу ідей лібералізму у всесвітньому масштабі. На відміну від останнього, С. Хантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій» пророкував масштабне протистояння народів та культур. Події 11 вересня 2001 р. багато спостерігачів розцінили як початок здійснення пророцтва С. Хантінгтона. Причому, на його думку, найбільш інтенсивно зіткнення відбуватимуться в місцях цивілізаційних розломів, тобто там, де проходить межа між цивілізаціями. До одного з таких «кризогенних» регіонів він відносив й Україну, де сходяться кордони одразу трьох цивілізацій (західної, східноєвропейської православної та мусульманської).

Типології наступної групи базуються на так званій концепції лінійного розвитку суспільства, коли основні характеристики різних етапів його розвитку істотно змінюються. Автор однієї з таких типологій був К. Маркс. Вона базувалась на його формаційній концепції. Згідно з ним, суспільно-економічною формацією є конкретно-історичний тип суспільства, обумовлений певним способом виробництва та формою виробничих відносин. В формації виокремлюються базис (економіка) та надбудова (політика, духовність тощо). По суті базовим критерієм класифікації тут є спосіб виробництва. За поширеною інтерпретацією Марксових поглядів вирізняють первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та комуністичне суспільства.

Водночас деякі автори звертають увагу на те, що К. Маркс виділяв також азійське суспільство (до таких суспільств належали країни не лише Азії, а й Африки – Єгипет – та деяких інших регіонів світу), яке базувалося на державній власності на засоби виробництва, що зумовлювалося посушливим кліматом та великою роллю меліораційних систем, які не могли бути у приватній власності. Виокремлення азійського суспільства не вкладається в лінійну формаційну схему, що змусило деяких дослідників говорити, що зазначену у попередньому абзаці схему К. Маркс поширював лише на європейські та деякі інші країни.

У XX ст. в рамках лінійної концепції набуває поширення ще одна група типологій, згідно з якими суспільства класифікувалися за критерієм так званого технологічного перевороту.

До останньої третини XX ст. в рамках таких типологій здійснювався поділ суспільств на традиційні (або аграрні) та індустріальні. Традиційне (аграрне) суспільство – це суспільство з домінуванням сільськогосподарського виробництва, малорухомими соціальними структурами та з заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У такому суспільстві суворо контролюються норми, соціальні структури, інститути, звичаї, поведінка індивідів. Спеціальні формування, освячені традиціями, вважаються непорушними.

Індустріальне суспільство – суспільство, яке базується на поглибленому поділі суспільної праці, промисловості як основній галузі народного господарства, ринку як фундаменті суспільних взаємодій, домінуванні індустріального технологічного укладу в більшості суспільних сфер. Останнє стосується, зокрема, й культури, для якої властива мас-культура, тобто масове виробництво культурних зразків.

До особливостей індустріального суспільства також належать: скорочення частки зайнятих в сільському господарстві та зростання частки зайнятих в промисловості (50-60%); інтенсивна урбанізація; виникнення націй-держав; соціальна та політична демократія, знищення станових привілеїв, правова рівність; зміна структури робочого і вільного часу (формування «суспільства споживачів»); зміни демографічного типу розвитку (низький рівень народжуваності, смертності, зростання тривалості життя, старіння населення, збільшення частки людей старших вікових груп).

Але з середини XX ст. у наукових колах почало відчуватися невдоволення концепцією індустріального суспільства. Дослідники почали звертати увагу на те, що особливості розвитку західних суспільств виходять за межі цієї концепції. Розпочалися дослідження нової якості суспільства, яке поставало, та, відповідно, спроби дати йому назву.