Рішучі реформи в останній чверті XIX ст. (реформи Мейдзі) перетворили Японію з феодальної країни на індустріальну й потужну у військовому плані державу. У Японії виникла оригінальна економічна модель, у якій поєднувалися західні ринкові елементи з японськими національними традиціями. Відносини між роботодавцем і працівником будувалися на засадах патерналізму — піклування держави про своїх громадян, господаря — про своїх працівників.

До 1900 р. Японія створила справжнє «економічне диво». Відтепер іноземна допомога була їй не потрібна. Щоб завершити перетворення країни на сучасну державу, залишалося прийняти конституцію й утвердити парламентаризм. На початку 1889 р. був оприлюднений текст конституції Японії, згідно з якою в країні встановлювалася конституційна (обмежена) монархія.

Коло прав і свобод у конституції було досить обмежене, як і в більшості тогочасних конституцій. Були проголошені свобода вибору, недоторканність житла, таємниця листування, релігійна свобода, свобода слова, друку й зборів. У конституції також було відтворене старовинне японське право подання петицій імператору, яке поширювалося на звернення до парламенту й органів виконавчої влади; закріплювалося право приватної власності.

Підданим імператора дозволили користуватися демократичними свободами «у межах, установлених законами». Щоправда, ці права та свободи стосувалися тільки японських підданих. Правове становище іноземців у країні визначалося міжнародними договорами, окремими законами й розпорядженнями.

Верхня палата парламенту складалася зі знаті й осіб, призначених імператором, а нижню — обирали. Ухвалені парламентом закони набували чинності тільки після їх затвердження імператором. Уряд, який складався з цивільних і військових чиновників, призначався імператором і був підзвітний тільки йому.

На виборах ліберальні партії постійно здобували більшість місць у нижній палаті парламенту. Щоб розколоти опозицію й полегшити проведення свого курсу, імператор почав уводити представників цих партій до уряду. Хоча ліберали протестували проти посилення впливу військових, на початку XX ст. вони дедалі ширше співпрацювали з оточенням імператора.

Японські лідери відрядили місії по всьому світу, щоб розвідати секрети успіху західних країн. До Японії запрошували американських і західноєвропейських фахівців, нові японські правителі наслідували західні способи господарювання. Країна переозброювалась, і з нею мусили рахуватися на Тихому океані. Особливу увагу приділяли важкій промисловості, зокрема металургії, будівництву військових кораблів і залізниць. Японський флот перебудували за зразком флоту Великої Британії, а сухопутну армію — за зразком Німеччини. Школи облаштували як німецькі й французькі, а моделі банківської справи й ведення бізнесу запозичили в американців.

Японія мала власні традиції, її демократичний устрій мало нагадував західні країни. Японський парламент працював лише три місяці на рік і не відігравав значущої ролі. Реальна влада належала імператору, його радникам і військовим. Військові мали великий вплив на політику й спрямовували націю на зовнішні завоювання.

Після 20–30 років інтенсивної орієнтації на західні країни уряд почав дослухатися до консерваторів і націоналістів: були відновлені й навіть уключені до програм навчальних закладів принципи конфуціанства та синтоїзму, зокрема й культ імператора.

Чимало коштів було вкладено в розвиток транспорту й засобів зв'язку. Уряд підтримував розвиток бізнесу й промисловості, особливо великі компанії. Загалом на початку XX ст. в Японії завершилася індустріальна революція. Більша частина багатств опинилася в руках монополій (концерни «Муції», «Міцубісі»), що домінували в промисловості й у морському транспорті. З монополістами були тісно пов'язані найвищі державні й військові посадові особи. Японський капіталізм мав військово-феодальний характер — панування фінансової олігархії перепліталося з пережитками феодалізму, що сприяло мілітаризації країни та посиленню ролі армії. Темпи економічного зростання Японії перевершили показники будь-якої з великих держав. Щоправда, Країні вранішнього сонця доводилося починати з дуже низького, середньовічного рівня. Однак нова Японія завдяки згуртованості, дисципліні й патріотизму японської нації продемонструвала свою здатність максимально ефективно використовувати навіть обмежені ресурси.

У культурному житті японців також відбулися зміни — з'явилися музеї в західному стилі та мистецькі академії, де студентів навчали європейської техніки малюнка, живопису й скульптури. У традиційне японське суспільство почала проникати західна мода. Водночас чимало митців, як поважного віку, так і молодих, які народилися в епоху Мейдзі, ставили під сумнів доцільність наслідування західного способу життя й продовжували працювати в традиціях японської національної культури.

Після смерті в 1912 р. імператора Муцухіто відійшла в минуле його епоха. Наступники й послідовники імператора виявилися менш талановитими, чим і скористалась армія. Настала епоха, коли шляхи вирішення проблем дедалі частіше нав'язували військові.

4. Початок японської територіальної експансії

Потреби японської економіки й віра в призначення Японії «нести цивілізацію» народам Азії штовхали уряд до активної зовнішньої політики. За доби Мейдзі Японія інтенсивно вивозила капітал за кордон. Проте було б неправильно вважати, що японський імперіалізм шукав можливості експорту капіталу, бо в Японії він був надлишковий. Якраз, навпаки, — відсталість Японії змушувала її вивозити капітал за кордон і створювати величезну імперію. Коли колонії захоплювали Велика Британія та Франція, вони вже були індустріальними країнами. Японія ж перебувала в іншій ситуації — вона намагалася зменшити відрив від індустріальних країн саме завдяки колоніальним загарбанням, оскільки не мала власної сировинної бази.

Водночас модернізація посилювала залежність Японії від закордону. Країні доводилося імпортувати й експортувати значну кількість продукції. При цьому японський експорт наражався на протекціонізм великих держав, стурбованих появою нового конкурента.

Японія не мала не тільки власних ресурсів для промислового виробництва, а й доступу до джерел сировини. Країна значною мірою залежала від держав, які, завдяки колоніям, зберігали монополію на сировину. Ці обставини змушували Японію вирішувати свої внутрішні й особливо зовнішні проблеми за допомогою сили. Зовнішня політика країни на початку XX ст. стала агресивною й імперіалістичною.

Тільки за півтора десятиліття Японія встановила контроль над трьома великими іноземними територіями: за підсумками китайсько-японської війни 1894–1895 рр. над китайським Тайванем; після перемоги над Росією у війні 1904–1905 рр. Японія спочатку встановила протекторат над Кореєю, а в 1910 р. перетворила її на свою колонію; у 1905 р. було взято в оренду величезну Квантунську територію в Південній Маньчжурії.

§20. Китай у другій половині XIX — на початку XX ст.

1. Китай під владою маньчжурів

Китай був найбільшою державою в Азії — багатонаціональною імперією, об'єднаною завойовницькими походами маньчжурів. У XIX ст. тут правила маньчжурська династія Цин, яка прийшла до влади ще на початку XVII ст. Усю територію, яку завоювали маньчжури, називали імперією Цин.

Для Китаю друга половина XIX ст. була часом погіршення економічної, соціальної та політичної ситуації. Зростання чисельності населення відбувалося набагато швидше за збільшення кількості оброблюваних земель. Це загострило продовольчу проблему, що зумовило зниження рівня життя населення. Час від часу виникали антиімперські таємні товариства й відбувалися повстання проти маньчжурів, однак успіху вони не мали. Зростало й невдоволення національних меншин, пригноблених маньчжурською владою.

Китай був «закритий» для іноземного капіталу, усі торговельні операції здійснювалися через одну фірму, яку підтримувала держава. Європейські підприємці марно намагалися «відкрити» китайський ринок для своїх товарів. Оскільки Китай обходився виробленою в країні продукцією, то не потребував європейських товарів. Дорогу європейській торгівлі проклав опіум, який за сприяння корумпованих китайських чиновників завозили в країну контрабандою. Опіумна контрабанда призвела до відтоку з Китаю срібних грошей, що знецінило китайський юань і зумовило підвищення податків і збідніння селян. У країні наростало соціальне напруження й посилювались антиманьчжурські настрої.

2. «Опіумні» війни

Закритість кордонів не убезпечувала Китай від зовнішньої загрози, а завдавали шкоду країні. Суспільство було відрізане від світових наукових, технічних і соціальних здобутків. У цих умовах Китай ставав легкою здобиччю для західних держав. З найдавніших часів у Китаї існував звичай куріння опіуму. Допоки за справу не взялась Ост-Індська компанія, цей звичай не виходив за межі громадської етики й моралі, незважаючи на його небезпеку.

Британська Ост-Індська компанія істотно розширила площу плантацій снодійного маку й розгорнула масове виробництво опіуму, який продавали дешево, а подеколи й роздавали задарма місцевому населенню. Китайський уряд був неабияк стурбований падінням моралі й масовим погіршенням здоров'я своїх підданих. Конфлікт із Британією був справою часу. Приводом до збройного зіткнення став арешт китайським митним комісаром англійських контрабандистів і знищення їхнього опіумного вантажу. У відповідь англійський флот обстріляв китайські військові човни в гирлі р. Сіцзян. Почалася перша «опіумна» війна (1839–1842). Імператорський двір виявився не здатним організувати оборону країни, і після трирічних збройних сутичок Китай капітулював.

Перемога Великої Британії була закріплена Нанкінським договором 1842 р., згідно з яким Китай мав виплатити величезну контрибуцію (21 млн дол.) для покриття всіх витрат Великої Британії в цій війні й визнати її право на безмитну торгівлю опіумом у всіх портах Китаю. Також Китай погоджувався передати Великій Британії о. Сянган (Гонконг). Упродовж наступних декількох років Китаю нав'язали нерівноправні договори США, Франція, Бельгія, Швеція та Норвегія. На ці країни поширювалися пільги, отримані Британією за Нанкінським договором.

Проте ні війна, ні договори не вирішували опіумної проблеми. Як і раніше, західні держави нашпиговували китайців опіумом, отримуючи із цього великий зиск.

Восени 1856 р. китайські чиновники заарештували команду й вантаж китайського корабля, що йшов під прапором Великої Британії з контрабандним опіумом. Після цього Велика Британія знову оголосила війну Китаю — почалася друга «опіумна» війна (1856–1860). Британська ескадра бомбардувала порт Гуанчжоу, а на початку 1857 р. до неї приєдналися американські кораблі. Невдовзі у війну на стороні Англії вступила Франція.

У 1860 р. об'єднана англо-французька армія розгорнула сухопутні військові операції на Ляодунському півострові й у Північному Китаї; союзники захопили порт Тяньцзінь. У вирішальній битві під Пекіном англо-французька артилерія розгромила маньчжурсько-монгольську кінноту. Англо-французький десант пограбував імператорський палац у Пекіні.

У жовтні 1860 р. був підписаний Пекінський договір, за яким китайський уряд по-годився виплатити Англії й Франції багатомільйонну контрибуцію, відкрити Тяньцзінь для іноземної торгівлі, дозволити використовувати китайців як робочу силу («кулі») у заморських англійських і французьких колоніях.

Фактично Китай став напівколонією: китайський уряд видавав розпорядження лише після попереднього їх схвалення «радниками» із західних держав. У 1885 р. Китай мусив поступитися Франції провінціями Аннам і Тонкін (нині В'єтнам). Це свідчило про те, що Франція прагнула домінувати над Південним Китаєм.

Наприкінці XIX ст. Китай «відкрився» для західних держав. Європейські країни, США та Японія проводили в Китаї політику «опосередкованого правління»: вони не намагалися відібрати владу в китайського правителя, однак узяли економіку країни під свій контроль.

3. Рух тайпінів

Між першою й другою «опіумними» війнами в Китаї розгорнувся рух проти куріння опіуму, який очолили китайські християни — тайпіни. Вони розраховували на те, що англійці в разі приходу до влади тайпінів, перестануть труїти наркотиками своїх одновірців.

Тяжке матеріальне становище населення Китаю ще більше ускладнили голод та епідемії. Бідність і безвихідь штовхали людей на збройні виступи. У середині століття в Китаї спалахнуло кілька десятків повстань і заворушень. Наймасштабніші виступи відбулися в південних регіонах, які найбільше постраждали від стихійних лих та економічної експансії. Саме ці регіони стали центром Тайпінського повстання (1850–1868). Популярна секта «Товариство поклоніння небесному владиці» сповідувала китаїзований варіант християнства, її ватажком був сільський учитель Хун Сюцюань (1814–1864). Члени секти носили на голові червоні пов'язки й відрощували довге волосся на знак непокори маньчжурам. Вони виступали проти конфуціанства, буддизму й даосизму, уважаючи єдиною правильною релігією християнство. У 1851 р. тайпіни зайняли м. Юньань і сформували власний уряд.

Армія тайпінів здобувала все нові перемоги й поступово просувалася на північ країни. На третьому році повстання вона налічувала півмільйона людей, а також мала власний флот. У війську тайпінів панувала жорстка дисципліна. На відміну від інших військ, вони дотримувалися християнських заповідей і не грабували місцеве населення, чим здобули його прихильність.

У березні 1853 р. армія тайпінів чисельністю в 1 млн захопила м. Нанкін, де заснувала державу Тайпін тяньго (у перекладі «Небесна держава великого благоденства»).

Через два роки сталася масштабна повінь — після тривалих дощів р. Хуанхе прорвала дамби. Що тяжчими ставали умови життя китайців, то більше таємних товариств з'являлося в країні.

Після поразки Китаю в другій «опіумній» війні тайпіни ще певний час чинили опір, однак вони не могли протистояти об'єднаній європейсько-американській армії, озброєній новітньою бойовою технікою.

У 1862 р. у ході повстання відбувся перелом. Серед тайпінів стався розкол і почалася деморалізація. Частина бійців перейшла на бік цинської армії. Нанкін опинився в облозі. У 1864 р. Хун Сюцюань наклав на себе руки, а всі керівники повстання були страчені. Загалом у ході повстання загинуло від 15 до 20 млн осіб. Почалося не тільки безконтрольне ввезення до Китаю опіуму, а й масове вивезення китайців для роботи в колоніях. Тайпінське повстання ще більше ослабило Китай. У країні давалося взнаки значне відставання від передових держав світу, дедалі популярнішою в населення ставала політика «самопосилення», тобто запозичення іноземних досягнень.

4. Повстання іхетуанів

Після другої «опіумної» війни англійці продовжували продавати індійський опіум. Аби протистояти англійцям, у країні також почали вирощувати опіум: до 1905 р. половина спожитого в країні опіуму була вирощена в Китаї. Тим часом становище країни стрімко погіршувалося: Китай перетворювався на напівколонію, якою правили з-за кордону за допомогою продажної місцевої знаті. Кілька повстань за звільнення Китаю від корумпованої адміністрації були придушені за сприяння західних країн.

Найвідоміше з-поміж них — Іхетуаньське (або «боксерське») повстання — було організоване в 1899 р. однією з таємних спортивно-релігійних організацій. Націоналістично налаштовані китайці, які боролися за збереження традицій, об'єдналися в таємне товариство під назвою «Іхетуань» (у перекладі «Кулак в ім'я справедливості й злагоди»).

Ідеологія іхетуанів заперечувала західну науку й культуру. Основний кістяк товариства становили селяни, які вірили, що, натренувавши своє тіло й завчивши декілька заклинань, вони заслужать безсмертя в битвах з ворогом. Іноземці називали членів товариства «боксерами», оскільки ті культивували бокс і всілякі ритуали, які мали зробити їх невразливими для куль. Основною метою «боксерів» було знищення Цинської династії, що правила в Китаї понад 250 років, і звільнення країни від іноземного впливу. В іноземцях іхетуанці вбачали загрозу існуванню самобутньої китайської культури.

Повстання почалося в 1899 р. в сільських районах Китаю. Спочатку воно мало певну підтримку офіційної влади, яка вбачала в ньому інструмент тиску на західні країни. Однак невдовзі гнів іхетуанів, спрямований переважно проти західної цивілізації, націлився на співвітчизників, які прийняли християнство. Загони «боксерів» убивали християнських місіонерів з Європи й США, а також китайських християн. Від рук повстанців загинули десятки тисяч місцевих католиків, протестантів і православних китайців.