1. Політика влади в царині культури

За яких умов розвивалася культура у 20-ті роки? Яку роль відводили більшовицькі керівники культурі у розбудові радянської держави? Чому вони активно проводили культурно-просвітницьку роботу? Чому замість традиційних українських «Просвіт» радянська влада запровадила мережу клубів та хат-читалень?

З утвердженням радянської влади в Україні розпочалися суттєві зрушення в усіх сферах суспільно-політичного життя. Не оминули вони й культури. Більшовицьке керівництво добре розуміло, що культура може стати важливим чинником у подальшій політичній боротьбі. Тому вони вважали за доцільне поширювати здобутки загальнолюдської культури, але за умови надання їм ідеологічного забарвлення. Партійні органи взяли культуру під особливий контроль. Вони намагалися не тільки визначити напрями її розвитку, а й обмежували вплив на неї тієї частини інтелігенції, що не поділяла більшовицької ідеології (в 1922 р. влада вислала до північних районів РСФРР і змусила емігрувати 70 учених з антирадянськими поглядами).

Свідченням значущості для керівництва більшовиків проблем «культурного фронту», стало обговорення цих питань у 1922 р. на пленумі ЦК КП(б). Пленум вимагав від партійних організацій здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, а його рішення спрямовували на боротьбу з відхиленнями від політики РКП(б). Орієнтація на московський центр стала на довгі роки основним вектором культурно-просвітницької політики в УСРР. Українські партійні функціонери копіювали форми і методи культурницької роботи, поширені на той час в Росії.

На початку 20-х років в УСРР здійснювали розбудову широкої мережі культурно-освітніх закладів, що мали пропагувати серед населення комуністичні ідеї. У республіці створювали палаци культури, клуби, хати-читальні, де відбувалися концерти, лекції, мітинги.

Культурно-просвітницьку роботу в республіці здійснювали зазвичай російською мовою, що виконувала централізаторські функції. Партійні функціонери на чолі з секретарем ЦК КП(б)У Д. Лебедем обґрунтували ідею «неминучості боротьби двох культур».

На думку Д. Лебедя, обов'язок кожного комуніста полягав у сприянні «природному процесові» перемоги російської культури. Такі погляди були досить поширеними серед партійної номенклатури республіки.

2. Українізація

Чому радянське керівництво розпочало українізацію? Поясніть, що означають терміни «коренізація» й «українізація»? Як упроваджували українізацію і якими були її результати?

Принципово важливою складовою культурницьких процесів в УСРР у 20-30-х роках стала політика коренізації, спрямована на зміцнення радянської влади в національних регіонах шляхом поступок на місцях у вживанні національних мов в освіті, культурі, громадському житті, державному управлінні. Така політика мала на меті представити радянську владу повсюдно як владу корінного населення. Ці ідеї стали основою рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), в яких чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання й висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури. Політика коренізації набувала на місцях відповідних національних форм (в Україні — українізації, у Білорусії — білорусизації і т.д.)

Більшовицькі лідери розуміли, що ігнорування національних інтересів може викликати конфронтацію у радянській державі і навіть призвести до втрати певних територій. Для УСРР важливим було те, що східні промислові райони були заселені переважно російськими пролетарями, а селянство на 80 % складалося з українців. Українізація мала зблизити робітничий клас із селянством.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяли два аспекти: українізація і створення необхідних політичних й економічних умов для розвитку національних меншин.

Окрім того, ця політика давала можливість більшовицькому керівництву очолити і контролювати процес національного відродження.