Уряд, намагаючись вилучити аграрну продукцію у селян, започаткував політику «ножиць цін». Її спрямовували на штучне завищення цін на промислові товари і зниження на сільськогосподарську продукцію.

Влада вдалася до адміністративного тиску на селян. У результаті, на початку 1928 р. кризу вдалося подолати (за січень-лютий у республіці було заготовлено 70 млн пудів зерна). Але наступної зими 1928-1929 рр. криза повторилася у ще більших масштабах.

Радянська влада вбачала у селянстві консервативну силу, що чинила опір державній економічній політиці. Чиновницький апарат виношував плани перетворення селян із приватних господарів на сільськогосподарських робітників, віддалених від власності на засоби виробництва й результатів своєї праці. Першопочатком реформування сільського господарства стала підтримка державою сільськогосподарської кооперації. Влада прагнула мати справу не з окремими сільськими господарями, а з колективами виробників сільськогосподарської продукції. Згодом різні форми сільськогосподарської кооперації були зведені до однієї — сільськогосподарської артілі, що її влада трансформувала у колгоспи. У цій ситуації вже не держава залежала від індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни підпорядковувались державі. Курс на колективізацію сільського господарства було визначено у грудні 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б), а в 1929 р. влада проголосила суцільну колективізацію. Селян почали силоміць заганяти до колгоспів. У відповідь на примусову колективізацію селянство взялося за зброю. Упродовж першого півріччя 1930 р. в Україні було зареєстровано 1,5 тис. терористичних актів проти організаторів колгоспного руху. У Херсонському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському та ін. округах відбулися збройні виступи селян за участі понад 40 тис. осіб. Окрім повстань, селяни вдавалися до пасивних форм боротьби (забиття і продаж худоби, псування реманенту).

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, свиней — на 62,3%, овець — на 74% . За цей час було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств. До колгоспу забирали землю, реманент, худобу, коней та ін.

2. Розкуркулення. Доля приватних сільських господарств

Які заходи здійснила влада навесні 1930 р., щоб заспокоїти селян? До яких наслідків це призвело? Коли і яким чином владі вдалося остаточно припинити супротив селянства колективізації? Якими були безпосередні наслідки колективізації для сільського господарства України?

Колективізація в Україні супроводжувалася наростанням терору. Особливої жорстокості від нової влади зазнало заможне селянство, яке організатори колгоспного руху охрестили «куркулями». Офіційна пропаганда зображувала їх ворогами радянської влади і «експлуататорами трудового народу». Насправді, лише невелика кількість заможних селянських господарств використовувала найману працю. В основному вони покладалися на трудові ресурси своїх родин, ощадливість і хазяйновитість. Проте радянська влада проголосила своїм завданням «ліквідувати куркульство як клас».

Перша хвиля масового розкуркулення почалася з січня 1930 р. і тривала до початку березня. Вона охопила 76% районів УСРР. Куркулів виселяли на висілки, але в межах України. Восени 1930 р. почалася друга хвиля розкуркулення. Тих, хто підпадав під неї, висилали уже за межі республіки.

В Україні було «розкуркулено» понад 1 млн селян, з них понад 860 тис. виселили на Північ і до Сибіру. Багато з них загинули.

На початку 30-х років радянське керівництво збагнуло, що на селі ситуація стала критичною і нарощувати темпи колективізації украй небезпечно. У березні 1930 р. Й. Сталін опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», де, розігравши роль «доброго батька народів», засудив насаджування колгоспів силою і звинуватив місцеву владу в перегинах. Слідом за статтею було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі». Місцевим партійцям пропонували відмовитися від адміністративного тиску на селян при створенні колгоспів. Тоді ж було опубліковано «Приблизний статут сільськогосподарської артілі», де колгоспникам дозволялось мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Прийняті документи заспокоїли селянство. Воно повірило у сталінську «справедливість» і, керуючись тезою «колгосп — справа добровільна», почало масово виходити з колективних господарств. За три місяці майже половина колективізованих селян в Україні повернулися до індивідуального господарювання. Але згодом з'ясувалося, що це був тактичний маневр. У вересні 1930 р. влада почала новий наступ на селянство, тепер вона створила такі умови, що економічно унеможливлювали індивідуальне господарювання. Тим, хто виходив з колгоспів, відводили гірші землі, не повертали худобу і реманент, збільшували оподаткування. Селянам, які опинилися під таким пресом, доводилося повертатися назад до колгоспу. У 1932 р. в УСРР було колективізовано 70 % селянських господарств.