Узагальнення до розділу VII

«Українські землі в складі Австро-Угорщини на початку XX ст. перед викликами модернізації»

На початку XX ст. господарське становище Західної України не змінилося. Край залишався економічно відсталим і перенаселеним, відігравав роль внутрішньої колонії Австро-Угорщини — джерела дешевої сировини й ринку збуту промислової продукції центральних провінцій імперії.

Прагнучи зберегти західноукраїнський регіон як сільськогосподарський додаток до промислово розвинутих західних провінцій, австрійський уряд не дбав про його сільськогосподарський розвиток, створював сприятливі умови для панування великих землевласників — польських, румунських, угорських і німецьких поміщиків. Через нужденне становище селян, зумовлене малоземеллям і безземеллям, вони й надалі змушували їх відробляти за оренду землі та позики. Це штовхало селян до страйкової боротьби. Масовий селянський страйк у Галичині (1902) проти польських поміщиків сколихнув усю Австро-Угорщину, став першим масовим селянським страйком у Європі. Водночас дедалі більше селян емігрувало за океан.

На початку XX ст. в політичному житті Галичини активністю вирізнялися УНДП, УРП і УСДП. Партії поставили перед собою спільне завдання — перетворити український народ на націю. Провідну роль відігравала УНДП, яка прагнула об'єднати всі політичні сили краю в єдиний національний політичний блок заради боротьби проти польського засилля. У Галичині на початку століття продовжувало працювати товариство «Просвіта». Воно активно розгортало роботу серед народних мас, звільняло їх з-під культурного гніту польських шовіністів. Зміцнювалися й позиції народної економічної самооборони — кооперації.

Одним із проявів національного відродження в Східній Галичині стали фізкультурно-патріотичні організації, які займалися вихованням молоді: «Сокіл», «Січ», «Пласт». Основними цілями українського руху були: адміністративний поділ Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) з наданням кожній з них автономного статусу; відкриття у Львові українського університету; прийняття закону про загальні й рівні вибори. Відповіддю на їхні вимоги були арешти, побиття, смерть, кульові поранення.

Політичним успіхом українських партій стало запровадження загального, безпосереднього, рівного й таємного виборчого права, якого українські сили домоглися легальними, конституційними методами.

Унаслідок нехтування владою інтересами українців і відвертої ворожості до українства на межі двох століть відбулася радикалізація українського національного руху.

Крім радикальних засобів боротьби, українські політичні й громадські сили використовували народні віча. Нездатність австрійської імперської та польської крайової влади реагувати на потреби українців робила віча малоефективним інструментом захисту інтересів народу. Водночас віча давали політичним і громадським силам можливість швидко поширювати в масах свої ідеї, залучати до українського руху дедалі ширші верстви населення, давати їм необхідні знання й переконання щодо мети та засобів боротьби за національні інтереси.

Духовною опорою в захисті національних інтересів Західної України стала греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Розділ VIII

Повсякденне життя та культура України в середині XIX – на початку XX ст..

§ 29. Українське суспільство, освіта, наука в умовах модернізації

1.	Вплив процесів модернізації на суспільне життя українців

Модернізаційні процеси розкрили перед Україною нові історичні перспективи. Виникла потреба в інженерах і техніках, агрономах і ветеринарах, освітянах і лікарях, університетських професорах і вчених.

Вийшовши з народного середовища, піднімаючись соціальними сходинками завдяки власним успіхам в освіті, науці й господарстві, українська інтелігенція дивилася на світ з оптимізмом. І там, де «старі» українці — нащадки старшин Гетьманщини пророкували кінець України, українська «молодь» вбачала початок національного розвитку.

Тісно пов'язані з народом інтелігенти не хотіли миритися з його колоніальним становищем. Тому ідеї європейського романтизму й демократизму спонукали їх до активної громадської діяльності на користь свого соціально й національно пригнобленого народу.

Модернізація створила широкі можливості для культурного відпочинку, що збагачував розум і душу: доступні музеї, театри, лекції, бібліотеки, читальні, кінематограф, виставки спонукали людину все глибше замислюватися над життям — минулим, сьогоденням і майбуттям. Це зумовило потужне суспільне замовлення на духовно-культурну творчість і сприяло перетворенню інтелігенції на впливову силу, здатну спрямовувати культурний і політичний розвиток народу.

Розвиток національної свідомості став найважливішим процесом, що розгортався впродовж зазначеного історичного періоду. Академічні дослідження з історії й культури народу, високохудожні твори митців виховували національну гідність, гуртували народ довкола своїх духовних провідників і вчителів. Згадаймо свідчення П. Куліша, як у Полтаві «всяка душа письменна й щира» з «Кобзарем» Т. Шевченка «наче з яким скарбом дорогим, носиться» і «чи не по «Кобзареві» уже й Богу моляться».

Модернізаційні процеси створили «історичне диво». «Як для лікаря немає нічого приємнішого за спостереження, як до хворого повертається здоров'я – так і для історика немає нічого приємнішого, як слідкувати за процесом відновлення нації, що з важкого духовного й політичного пригноблення звільна, але постійно рухається до нормального життя». Ці слова І. Франка якнайкраще передають зміст українського історичного процесу XIX ст. Увійшовши в це століття як пригноблена селянська маса, український народ у другій половині століття вже набув ознак культурної нації. Яскравим підтвердженням стало відновлення в 1882 р. українських вистав у Кременчуці. За свідченням поліцмейстера, який нікуди не міг дістатись у справах, вулиці міста були загромаджені возами селян, котрі приїхали дивитися українську виставу.

І хоча в Наддніпрянській Україні царату вдавалося стримувати національне відродження, воно продовжувало розвиватись у Західній Україні в умовах конституційної монархії. Провідну роль у цьому процесі відігравали політичні організації, партії, парламентські фракції, які захищали інтереси народу політичними засобами. Запровадження виборів зробило можливим залучення до політики народу. Прості селяни й містяни швидко усвідомили, що їхнє життя залежить від власного рішення — обрання свого посла до парламенту. А якщо парламент не зважає на потреби народу, варто натиснути на нього за допомогою віча, мітингу, петиції, страйку, демонстрації.

Виборці поступово усвідомлювали, з якою метою соціальні верхи купують їх виборчими бенкетами й ковбасою, чому не пускають вільно голосувати за свого посла. Усю Галичину облетіло запитання батька до сина-жовніра перед оточеною військом виборчою дільницею: «То ти, Іване, прийшов мене застрелити за те, що я виконую свій виборчий обов'язок?» З такого питання починався процес переродження народу в націю.

Модернізаційні процеси сприяли зміцненню міжнародних контактів і зв'язків, відкритості суспільств і взаємовпливу культур. За таких умов уряди Російської та Австро-Угорської імперій поступово втрачали контроль над розвитком національної української культури.

Швидка індустріальна модернізація в країні з багатьма ознаками феодалізму призвела до загострення соціальних суперечностей між трудящими й панівними верствами. Наслідком цього стало поширення лівацьких і навіть погромницьких настроїв під гаслами «Смерть буржуазії!», «Смерть експлуататорам!».

На тлі таких настроїв зростала потреба в потужній українській культурі, яка могла протистояти руйнівній ідеології, спрямовувати людей на пошуки законних способів урегулювання суспільних відносин, учити цінувати національні й загальнолюдські, а не «класові» цінності. Саме цією справою й займалися українські діячі культури, хоча зазнавали постійного імперського тиску.

2. Потреба українізації системи освіти

Глибокі модернізаційні зміни протягом другої половини XIX — початку XX ст. зумовили потребу в українізації системи освіти. Проте потяг до освіти народних низів російська імперська влада використовувала не для зміцнення української самосвідомості, а для русифікації освічених українців.

За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційна назва: «народні училища») поділяли на однокласні з трирічним і двокласні з п'ятирічним терміном навчання. Ці школи проголошували позастановими. Навчання обмежувалося Законом Божим, читанням цивільних і церковних книг, письмом, арифметикою (найпростіші чотири дії), церковним співом. І хоча не вистачало навіть таких шкіл, царський уряд хвилював лише контроль за змістом і мовою навчання, недопущення до викладання вчителів з «українофільськими» настроями.

До мережі реформованих середніх шкіл належали 8-річні гімназії та 4-річні прогімназії. Вони давали гуманітарну освіту, знання давніх мов. Освіту з природничо-математичним спрямуванням надавали 7-річні реальні училища. Середні школи теж проголошували безстановими, однак для вступу учні мусили мати відповідну підготовку й платити за навчання. Тому в них навчалися переважно діти вищих верств.

Протягом другої половини XIX ст. додалося кілька нових вищих навчальних закладів. У 1865 р. було відкрито Одеський, а в 1875 р. — Чернівецький університети. Для задоволення потреб промислового розвитку було відкрито два політехнічні інститути — у Львові та Києві (Київський політехнічний став першим у Російській імперії технічним вищим навчальним закладом), технологічний у Харкові, гірничий у Катеринославі, два ветеринарні в Харкові та Львові, сільськогосподарський в Одесі. У всіх старих і нових ВНЗ було лише дві українські кафедри: кафедра історії у Львові (очолював М. Грушевський) і кафедра української мови й літератури в Чернівцях (очолював С. Смаль-Стоцький).

3. Недільні школи в Наддніпрянській Україні

Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, українська інтелігенція стала організовувати недільні школи для дорослих. Протягом 1859–1862 рр. діяло 111 недільних шкіл. Засновниками й учителями без платні в цих школах були переважно демократично налаштовані студенти. Вони ж готували й видавали власним коштом підручники та посібники. Навчання мало переважно світський характер і виходило далеко за межі тодішньої програми для початкової школи. Викладали, зокрема, географію, історію, природознавство, гігієну. Навчання велося українською мовою.

Недільні школи викликали незадоволення реакціонерів. Тому в 1862 р. їх закрили нібито за виявлення революційної пропаганди. Проте під тиском громадськості уряд мусив поступово їх відновити, хоч і з великими обмеженнями. Протягом 1870–1890-х років недільні школи знову набули популярності.

4. Софія Русова, Христина Алчевська

Життя цих двох талановитих і самовідданих жінок можна вважати прикладом служіння українському народу. Софія Русова (1856–1940) народилась у французько-шведській родині. Її дівоче прізвище — Ліндфорс. Навчалася в українському патріотичному середовищі Лисенків-Старицьких. З 1871 р. займалася педагогічною та громадсько-політичною діяльністю, була членом «Київської громади», двічі перебувала в ув'язненні. Вона організувала в Києві перший дитячий садок, працювала вчителем у недільній школі. Коли їх заборонили, організовувала таємні школи. Також викладала на вищих жіночих курсах. У січні 1913 р. в Петербурзі на Першому всеросійському жіночому з'їзді виступила на захист навчання українців рідною мовою. У 1917–1921 рр. стала активним учасником Української революції. З 1922 р. жила в еміграції, була професором педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.

Христина Алчевська (1841–1920) народилася в м. Борзні в родині викладача міського училища. У 1862 р. заснувала Харківську жіночу недільну школу, яку утримувала до 1919 р. У 1896 р. збудувала для школи приміщення вартістю 50 тис. руб. Це була єдина в Російській імперії недільна школа, забезпечена власним приміщенням. У школі безкоштовно працювало понад 100 педагогів-сподвижників.

Х. Алчевська популяризувала українську мову, народні пісні, творчість Т. Шевченка. У своїй садибі в Харкові в 1899 р. встановила перший у світі пам'ятник Т. Шевченкові.

Х. Алчевська — авторка багатьох педагогічних праць. Відзначена нагородами міжнародних педагогічних товариств, зокрема золотими й срібними медалями, почесними дипломами тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

5. Емансипація жінки

Модернізаційні процеси сприяли вивільненню (емансипації) української жінки, рішучій зміні у ставленні до її прав, місця в суспільстві. Жінка поступово ставала рівноправним членом суспільства й родини.

Жінки з вищих верств поступово приєднувалися до громадсько-політичної роботи й привертали увагу до нестерпної долі жінок із нижчих верств. Такі можливості їм надавала насамперед література. Першою жінкою-письменницею була Марія Вілінська-Маркович (Марко Вовчок). Вона використала літературні твори як засіб боротьби з кріпацтвом, рабським становищем жінки. Проблему захисту жіноцтва й загалом демократичних ідеалів порушували у своїх творах письменниці другої половини XIX ст.: Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Марія Загірна (Грінченко), Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Валерія О'Коннор-Вілінська, Любов Яновська, Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Христина Алчевська, Олена Пчілка (Драгоманова-Косач), Леся Українка (Лариса Косач).

З появою й розвитком аматорського, а потім і професійного театру для жінок відкрилося нове поле діяльності. Одні підтримували театр фінансово, інші були акторками перших театрів. Серед них М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Лінницька, М. Заньковецька.

Що могла зробити жінка для національної справи, показав творчий шлях Марії Заньковецької. Відзначення 25-річчя її театральної діяльності стало тріумфом. Для багатьох українців М. Заньковецька стала уособленням України. Лише зачитування її ювілейних вітань тривало понад дві години. Зала не могла вмістити всіх прибулих. Простір навколо театру й прилеглі вулиці були заповнені людьми. Налякана великим скупченням людей, поліція розпочала арешти. На думку київської поліції, ювілей перетворився на демонстрацію могутності українського руху.

Жінки розпочали рух за право на здобуття вищої освіти. Оскільки їм забороняли вступати до університетів, Євдокія Гогоцька зініціювала заснування вищих жіночих курсів. У 1879 р. було відкрито перші дворічні вищі жіночі курси. У 1880-і роки вони діяли в Києві, Харкові й Одесі. Незважаючи на протистояння реакціонерів, у 1914 р. на університетських жіночих курсах в Україні навчалося майже 8 тис. жінок. Окремі жінки зацікавилися наукою. Це насамперед Софія Ковалевська, яка народилася на Полтавщині. Вона — перша жінка-математик у Російській імперії: член-кореспондент Петербурзької АН, професор Стокгольмського університету. Систематично збирала й досліджувала вишивки Пелагія Бартош-Литвин. Олександра Ставровецька-Єфименко — перша жінка-доктор з історії в Російській імперії, написала багато праць з історії України.

6. Видатні українські вчені

Природничі науки. Значних успіхів досягнули українські математики й фізики. Професор Київського університету Михайло Авенаріус (1835–1895) успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики, за що в 1881 р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Фізик Іван Пулюй (1845–1918) досліджував електричний струм у вакуумі та газорозрядних трубках, винайшов катодну трубку — основу телебачення XX ст. й відкрив X-промені (рентгенівські промені). Він заснував і 32 роки очолював першу в Європі кафедру фізики й електротехніки, два роки був ректором Німецької вищої технічної школи (нині Празький технічний університет).

Досягнення в біологічній науці пов'язані насамперед з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова (1845–1916). Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті й славнозвісному Пастерівському інституті в Парижі. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями фагоцитами інфекції) — основи імунології — отримав Нобелівську премію.

Помітний внесок у світову медичну науку зробив Данило Заболотний, який розробив ефективні засоби лікування чуми. Разом з М. Гамалією та В. Високовичем він неодноразово виїздив у наукові експедиції до Аравії, Месопотамії, Індії, Китаю для вивчення епідемічних захворювань і боротьби з ними.