На цей клич і кидаються діти до Пилипа, — а Тарас уже тут як тут, де й поділася ота безпечність. Та не дівчат вибирає, котрих ловити легше, ні, він оно Дмитрика вполював, сина козака Ситника. Добрий козак Ситник, і синок у нього славний росте — а бач, уполював його «вовк»-Тарас!

Розчулений панотець — іще б пак, який батько хвацьким та прудким сином не пишатиметься — розгортає книжку й заглиблюється в читання. Ще в Академії роздобув він собі «Четьї Мінеї», Димитрієм Тупталенком писані. Грубі гроші виложив, як на спудея, за ці чотири мудрих томи; хлопці, однокашники, ще й підсміювалися — звісно, крім Грицька та Євдокима. З ними він найбільше дружив. І що ж — мудрий чоловік Грицько все собі місця ніяк не нагріє — то по світах блукав, а то по Вкраїні тепер блукає. Торік і сюди навідувався — посиділи, погомоніли любісінько, як колись в Академії... Розказав, між іншим, що Євдоким постриг під іменем Івана прийняв у Мотронинській пустині. Цікаво, який-то з нього чернець? Він же завжди таким забіякою був! Ото Грицькові б у монахи з його мисливим життям. А Євдокиму — на Січ, там таких одчайдухів тепер бракує. Ну, але людина чинить, а Бог поправляє. Лише Йому відомо, де кожного з нас місце на світі... Ось його, отця Василія, дякувати Богу, місце тут, на парафії — службу правити, та паству на богоугодне життя навертати, та дітей ростити — добрі будуть священики з Пилипа й Тараса... І «Четьї Мінеї» читати — тепер ці чотири томи з ним на все життя лишилися, і дітям своїм передасть. Уже тут, у Куземині, посівши парафію, у добру шкіру їх оправив, щонеділі душу відводить...

Оце ж колись, в Академії, і макарівські Житія читав, і грецькі — а душа однак до цих тягнеться. Ну, бо свої, рідні — козацьким сином писані. Хіба ж хто краще від українця українську душу прочує? Казав йому нещодавно митрополит, що чував, ніби в Ростові мощі Димитрія нетлінні відкрилися. Не здивувався цьому отець Василь — давно-бо почував, що лише свята людина таку книгу створити може. Ось лише скільки українських святих у далекій чужині мусили голови свої зложити...

...«А що ж це ви коїте, анциболоти?!» — мало не скрикнув уголос, зиркнувши у вікно.

Там дітлахам «Гуси, гуси, додому» вже набридли, то вони почали в сракача грати. Не дуже милозвучно зветься оця гра — ну, але не він таку назву вигадав, то не йому її й міняти.

І Уляся — ото пуцьвірінок — уже нагойдалася, уже й собі до старших ігор тягнеться. Очі їй хустиною зав'язали, рученята під поперечок долоньками вгору склала — і цілий гурт дітлахів іззаду й замахується... Усі замахуються, а хтось один і вперіщить! Спробуй-но відгадай, хто саме...

Оце панотця й обурило: замахуються на маленьку, мов на ґевала якого!

І любі ж старші братики найдужче!

Але ж ні — як не замахувалися, а Пилипко легесенько вдарив. Та й не вдарив навіть — торкнувся лише. Має тяму хлопець!

Відлягло панотцеві Василю. Знову хотів схилитися над книгою, та завважив зоддаля на вулиці дві постаті. Із зіньківського шляху йшли подорожани. Один невисокий, простоволосий, у свитині, полотняна торба через плече та палиця у руці.

А інший у чернечій одежі, та широкоплечий, дужий — ну викапаний тобі козак, якби не ряса...

Чи то ж не Грицько із супутником?

Їй-бо Грицько!

І як був, навіть на плечі нічого не накинувши, вибіг панотець Василь на поріг.

А у хвіртці вже:
— Здоров був, пане-брате!
— Грицьку! Який я радий! Оце щойно тебе згадував — а ти й на поріг!

Почоломкались.
— А отця Йвана хіба не признаєш?

Глянув Василь на козака в рясі — й аж нестямився:
— Євдокиме!..

...Із появою гостей діти на трохи відірвалися від ігор. Особливо їх зацікавив дивний козак-монах, якого вони бачили вперше, — ну, бо з дядьком Григорієм Пилипко, Тарасик і Уляся вже спілкувалися. Він приходив до них чи не втретє, останнього разу торік — іще літо ледь догорало, і він мав у торбі грушки, маленькі такі, ну малюсінькі, а чомусь дивовижно смачні — може, тому що з торби...

Та все ж, незважаючи на ті груші, діти його побоювалися. Бо хоч тато й казали, що Григорій Сковорода — чи не найбільший мудрець на всьому білому світі, одначе ж поводив він себе радше як дивак. Дістане з торби якусь дивну сопілочку — та все собі грає, нічого довкола не добачаючи. А то вийде в село, зупинить посеред вулиці дядька, який йому чимось сподобається, і нумо тлумачити щось книжними словами. Дядько стоїть, та слуха, та з ноги на ногу переминається, а Григорій Савич править своє…