Третього січня Ганна Іванівна перехрестилася подумки, поїхала до фонду. Суперечка з охороною офісного центру забрала небагато часу і немало нервів: секретарка наполягла, аби охоронець пішов до шефового кабінету разом із нею, на власні очі пересвідчився: вона бере тільки ключі від кабінету Скачко, а з кабінету Скачко виносить тільки список запрошених на бал журналістів. За п'ять хвилин ішла геть зі списком преси, переглядала на ходу - жодної слушної думки щодо подальших пошуків. Ганна Іванівна пішла перевіреним шляхом. До ночі набирала в “пошуку” прізвища зі списку - Інтернет відригував хибною інформацією і десятками фотографій. Жінки-репортери, чоловіки-оглядачі, панянки-початківці зі звучними псевдо… Жодного хлопця! Чи не папараці часом, що він без запрошення пробрався на забаву за компроматом? Ганна Іванівна вибрала зі списку таку собі пані Світлану Діброву - на фото жіночка середнього віку виглядала привітною, розумною та непихатою, працювала редактором відділу соціальних проблем інтернет-газети і про бал написала стримано, без прихованої ворожнечі. Четвертого січня зранку Ганна Іванівна зателефонувала журналістці. Плела, сама дивувалася: що Максиму Володимировичу сподобалися фото, якими Діброва супроводила свій матеріал. Що він хотів би придбати для архіву фонду неопубліковані, якщо такі є. Журналістка виявилася приязною не тільки на світлинах в Інтернеті - погодилася скинути всі фото з балу на флешку чи на диск, щоби наступного дня зустрітися із Ганною Іванівною десь у центрі й передати їх. Чудовий привід розпитати жіночку про колег з інших видань, що вони тирлувалися на заході. І про невідомого хлопця з бейджем «Преса» на розтягнутому светрі. - А що? Прогуляємося, пані Доро? - звала дівча за собою, коли на зустріч збиралася. - Я тільки хвилинку з однією пані поговорю і підемо святковий Майдан роздивлятися. Мама Славка має до ялинки привезти. Дора хутко зібралася - таке щастя: величезне незнайоме місто, що в ньому до Дори ніхто й не привітається, як самій іти, врешті змилувалося, подарувало теплі очі Ганни Іванівни. А до того, хитра, ховала їх за неприступною маскою. Чому? Певно, у неї є своє Каштелу-Бранку. Січневий день сніжить, вогні ніч виглядають, аби вже засяяти, на Хрещатику люд несумний, тільки в кіоску «Преса» на розі біля Бессарабки похмура жінка тоскно дивиться крізь скло віконця на святкове буйство, наче бранка якогось страшного друкованого чудовиська Каштелу. Дору тягне до кіоску. Торкається руки Ганни Іванівни: я тут зачекаю? - Добре, пані Доро, - секретарка показує на підземний перехід неподалік. - Я біля переходу диск із фотографіями заберу, словом перекинуся і повернуся. Ганна Іванівна тільки-но підходить до переходу, як з нього виринає весела юрба хлопців і дівчат. Регочуть якогось, штовхаються. І один із них, високий, патлатий у яскравій лижній куртці, з довгим смугастим шарфом навколо шиї, хапає друзів за руки: - Люди, стійте! Зараз! Флешку віддам і гайда… Ганна Іванівна відразу впізнає незнайомця з балу. Озирається до кіоску «Преса». Пані Доро? Ви ж там не впадете від несподіванки?! Дора стоїть. Та чи дихає? Ганна Іванівна дратується подумки: погана з неї сваха! І тої ж миті дзвонить її мобільний. То журналістка Діброва перепрошує: сама не змогла вирватися, сина попросила передати флешку. Данко - дуже обов'язковий. Має бути з хвилини на хвилину. До речі, світлини його. Він фотографував. - Дякую. Він… тут. Хлопець роззирається. І перш ніж звертає увагу на Ганну Іванівну, помічає Дору. Застигає біля переходу. А чи дихає? Ганна Іванівна спішить. - Добридень. Пані Діброва - ваша мама? Данко лиш на мить відводить від Дори очі. - Так. Ось! Це вам, - кладе в долоню Ганни Іванівни флешку. Поруч біситься весела Данкова компанія. - Данко! Йдемо? Відмахується. - Та зачекайте! Іде до кіоску «Преса», а операційна медсестра з двадцятирічним стажем застигає біля переходу, робить вигляд, що ніяк не може знайти у сумці місця дорогоцінній флешці. Не зашкодити б тільки. Може, і її нещасній доньці десь у її далеких мандрах хтось теж допоможе… Не зашкодити. Зиркає на притихлих Данкових друзів. Спостерігають за патлатим із цікавістю. - Куди це він? Йдемо! Дожене! - вирішують. Хтось один кричить хриплим півником: - Дане! Ми пішли! “І мені б кудись подітися!” - із прикрістю роззирається Ганна Іванівна. Дора чула! Їй-богу! Серце розірвало тишу - бух-бух-бух! Наче хтось переляканий на смерть у двері б'є. Патлатий хлопчина йде до кіоску, а Дорі б: чи очі заплющити, чи бігти геть. Данко… По губах веселих хлопців прочитала. Данко. Дора змогла б уголос. - Привіт! - стоїть навпроти, очі сині. Дора киває, усміхається знічено і вперше за усе життя раптом ненавидить себе відчайдушно-гостро: та чому ж вона не може сказати йому «привіт»?! Данко теж себе ненавидить. Розгубився. Слів нема. Супиться від того роздратовано. Роззирається. Бере Дорину долоньку у свою руку. - Ну от! Знову змерзла?! Дора шаріється від дотику, спина гаряча - там три слова горять. Хитає головою заперечливо чи тремтить: ні, не змерзла. Ховає за спину руки, щоб не перейти за звичкою на мову жестів. Щоб він не здогадався: вона німа й глуха. Він губиться від того ще більше. - Кльово, що зустрілися. Я згадував тебе… Ти - Дора. Ота жінка… - жвавішає, обертається до підземного переходу, де все ще вимучено мордує сумку Ганна Іванівна, знову дивиться на Дору. - Ота жінка… звала тебе Дорою. Ти у фонді Сердюка працюєш? Чи, може… Дора не чує Данка. Дора чує серце - бух-бух-бух! Б'ється, просить: досить… Біжи! Та замість того, аби бігти, коліна підгинаються.