А я тебе не люблю! Не люблю! Не люблю! Не люблю! Чи то я промовляю це, чи то колеса так стукотять. Не люблю!

Не дзвони, не питай, не шукай. Не розтинай собі вени, не кидайся під поїзди, не стрибай із дев'ятиповерхівок, не їж таблеток і не шукай, де б тобі повіситися, аби я першою знайшла твій труп. Не треба. Бо мені все одно. Ні любові, ні ненависті. Ні жіночої, ні християнської. Ні такої, щоб око за око, ні такої, щоб другу щоку.

Чай у склянках ще з мого дитинства. І ти вже немов з іншого життя. А знаєш, ні за чим не шкодую. Бо що ж шкодувати? Що минуло — те минуло. Звісно, можна було сісти, мелодраматично склавши руки, і чекати, доки ти зрозумієш, що кращої за мене нема. Але чи направду хотіла я тебе чекати? Отого, що прибився би врешті до мого запасного аеродрому. Та й чи прибився б? Я не з тих, хто чекає на повернення минулого. Не з тих, хто вірить, що після розривів можна щось зшивати-склеювати, я не вірю у другі шанси, у треті і двадцяті також.

Не люблю. І від того направду легко. Я не міняла зачісок, кольору волосся (то з волоссям потім так якось вийшло), не купляла нові туфлі-шпильки. Просто плакала тоді. Думала, що не може ось так бути: щоб аби той, хто обіцяв зірки з неба, може навіть хустинки не подати.

Ой, ну де ж можна так різко зупиняти поїзд! Ледь чай на себе не перевернула! А на станції дітлахи в калюжі пускають кораблики. А я так пустила кораблик із твоїм ім'ям у нашій ріці. Тоді, коли зрозуміла, що це направду кінець. Що це не твої ігри, не якісь там випробування, не прикрі непорозуміння. Це кінець. От і все. Єдине, що можна зробити у цій ситуації, — жити далі. Добре, що ти ніколи не був метою і сенсом мого життя. Ти просто був чоловіком, якого я любила. Просто був, а тепер нема. Ти живеш собі далі, я живу далі. І без образ. По-справжньому із серця можна відпустити лишень тоді, коли немає образ і претензій. Тоді легко, а потім стає спокійно і байдуже. Шматочки минулого, мов післясмак солодкого чаю. Добре, що вони були, добре, що вони не стають кілком у горлі.

Рушили... люблю оце рушання. Таке плавне і граційне, немов не поїзд, а велетенська птаха. Хтось біжить слідом за нашим вагоном і махає рукою. Я не люблю, коли мене проводжають і зустрічають. Але люблю дивитися, як проводжають і зустрічають інших. А пам'ятаєш, як кумедно вийшло? Коли ж то було? Нас уже не було точно.

Проводжала подругу, ти теж кудись їхав. Побачив мене, накинувся, що мовляв, нащо ж я тебе переслідую. Мала б пояснити, але не хотілося. Просто вислухала і побігла шукати подругу. Хай уже. Думай, що хочеш.

Потім знову випадкова зустріч. Було так сонячно. Вуличний сопілкар. А мені було тепло і затишно. Я йшла й усміхалася хмарам, що нагадували янголів. Твоє «привіт» — моє «привіт». Не хотілося ні зупинятися, ні питати, як ти, бо мені все одно, як ти і як твої справи. А якщо все одно, то нащо питати навіть із вихованості? А з ночі почалися твої дзвінки.

Ніжні листи, квіти, серенади під вікнами. Чому ж раніше того всього не було? Тоді, коли мені цього хоч трішки було треба.

Знову есемеска від тебе. Як же мене нудить. Ні, не від неї. Лягаю обережно на поличку, поїзд заколисує. Майже засинаю, але дзвінок від тебе... Перепитуєш, де я. Чуєш у телефоні стукіт коліс і вимагаєш відзвітуватися, коли я приїду. Вимикаю мобільний.

Ледве встигаю добігти до туалету. Нічого, мені б доїхати додому. Вийду з поїзда, а на пероні будуть зорі над головою, немов перестиглі золоті черешні. Пройдуся трохи пішки, свіже повітря, обов'язково стане краще. А зараз просто блюю. От вічно ти невчасно з тим дзвонінням. Ще й на тебе блювотний рефлекс розвинеться. Не хотілося б, адже ти міг би подумати, що то від надміру емоцій чи то пак кохання до тебе.

Вмиваюся холодною водою. Трохи легше. От тільки перука тисне і муляє. І жарко в ній. Вертаюся в купе. Під здивованими поглядами попутників стягую штучне волосся, замотую голову хусткою. Так легше. Жіночка з полички навпроти співчутливо на мене дивиться.

Мені незручно: сиділи люди, пили чай, а тут я зі своєю лисою головою. Лиш би нічого не питали, бо я не хочу говорити ні про хімію, ні про діагноз, ні про результати аналізів. Хочу, щоб було без питань. Хочу, щоб не нудило. І ще, аби ти нарешті дав мені спокій.

А попутники мовчать. Ні анекдотів, ні розмов про політику чи ціни. Нічого. Немов покійниця з ними. Хочеться крикнути: «Я жива!» Але натомість знову біжу до туалету.

Ще трішки.

Ось і моя станція. Виходжу під нічне прохолодне небо. Як же добре і красиво! І нудота відступає. Бо коли таке небо, то розумієш, що неймовірно пощастило — жити саме зараз і саме під цим небом.

З неба летить зірка. Заплющую очі і загадую бажання: нехай у тебе все буде добре, лиш без мене…