...Потому, як у карпатському притулку-сиротинці побував таємничий подорожній, що вивіз п'ятеро їхніх дітей, сестра Стефанія теж дивним чином зникла, принаймні ніхто й ніде її більше не бачив. Утім, не можна було сказати, що всі за нею дуже побивалися. Тільки матінка Магдалина гнівно стисла тонкі безбарвні вуста і до кінця дня замкнулася в своєму кабінеті наодинці з посивілою іконою Божої Матері.

Юрко теж довго не затримався в стінах сиротинцю. За тиждень до них завітали двоє озброєних чоловіків і, погомонівши кілька хвилин із настоятелькою, відібрали з гурту старших дітей трьох найміцніших хлопців. Тринадцятирічний Юрко виявився серед них. Компанію йому склали чотирнадцятирічний Роман та шістнадцятирічний Левко, котрих він свого часу хрестив нагайкою, втім, тепер вони були йому найліпшими друзями. Вручивши кожному по гвинтівці, чоловіки забрали малих із собою до лісу. Хлопці охоче пішли з повстанцями, кожен подумки пишався, що обрали саме його, і тепер він стане таким же сильним, відважним і дорослим, як оті похмурі й неголені чоловіки. З'ясувалося, насправді притулок вирощував дітей для війни, коли не обмінював їх на харчі та зброю.

У лісі хлопців привели до опасистого здорованя, схожого на старого пелехатого ведмедя, котрого мали собі за ватажка й називали вуйком Петром.

Перше, що він зробив, — досхочу нагодував малих і звелів іти спати. А на світанку, сказав, розбудить і вчитиме боротьбі. Приємно здивовані такою зустріччю, Левко та Роман одразу загорілися бажанням «боротьби». Натомість Юрко мав на думці лише одне: швидше зробитися вояком, увібрати в себе всі премудрості вуйкових вмінь і податися у світи — аби розшукати Іванку й розправитися з подорожнім.

Проте наступний ранок знову почався для хлопців із несподіванки. Розбудивши підопічних ще до схід сонця, вуйко Петро повів їх не на стрільбище, де вправлялися його вояки, а в гори. Півдня вони просто йшли, не відаючи, куди й навіщо. Коли ж пополудні знесилено попадали на верхів'ї найстрімкішої карпатської скелі, перед їхніми очима простерся неймовірний краєвид. На тлі пронизливо блакитного гірського неба темніли чорні смерекові переліски, поміж ними вільно простяглися смарагдові полонини, на далеких пагорбах зачаїлися поодинокі людські оселі, котрі дивом не згоріли в жерлі мародерств, а долиною тікав у безвість вічний Черемош.

Зупинившись перед самим краєчком урвища, вуйко Петро простяг руку над мальовничим проваллям:
— Оце ваша країна. Хто скаже, як вона називається?

Постала насторожена тиша. Ніхто з народжених по війні відповіді не знав.
— Україна! — гнівно відповів на власне питання вуйко Петро. — Ваш край зветься Україною, вилупки! А мова, якою я вас вчитиму, українська. Зараз ваша країна та мова захлинулися в крові. Зайди та запроданці нищать усе, що любе серцю справжнього українця... А ви народжені для того, аби підняти свою країну з колін, а коли знадобиться, то й умрете за неї! Слава Україні!..

Хлопці затамовано мовчали.
— Героям слава — мені відповідати, сучі діти! — і роздав усім стусанів.

Того дня Юрко вперше почув назву країни, в якій народився й виріс. Вона відгукнулася йому тисячею не знаних досі гарячих і палких відчуттів, що, здавалося, тільки й чекали нагоди прокинутися, бо вже давно були закарбовані на чорному повстанському прапорі: «Воля України — або смерть». І бачив — хлопці теж цим перейнялися. Він зрозумів, не всі дорослі озброєні чоловіки мають на меті лише сліпі грабунки й безтямні убивства, деякі справді боролися за свою країну. Це відкриття дивним чином поєдналося в ньому з почуттями до Іванки — та сама всеосяжна ніжність, той же обов'язок захищати й оберігати... Але спогади про Іванку щоразу відлунювали в його серці таким нестерпно живим, незагоєним болем, що до часу він навіть думати про неї собі заборонив.

Дещо Юрко дізнався й про загадкового подорожнього. Звали його Яковом, і він теж колись бився в лавах карпатських повстанців, пліч-о-пліч із вуйком Петром. Рівного йому вояка в їхніх краях не знали. Переказували, умів Яків перекидатися на вовка, без страху та сумніву нищив ворогів, а сам був наче заговореним — ані кулі, ні леза його не брали. На Якова тут покладали великі надії. Та одного дня в ньому щось зламалося, переінакшилось: він зрадив своїх і втік із контрабандистами за кордон. Там, подейкували, Яків потрапив до Французького іноземного легіону, з котрим чимало поїздив по світу, придушуючи повстання «сепаратистів». Кілька разів у складі провладних військ він повертався й до України — тепер уже «зміцнювати порядок». Потому осів десь у Сполучених Штатах, начебто одружився і більше про нього не чули. Аж доки восени 2033 року зненацька не навідався до карпатського притулку-сиротинцю, щоб обміняти вогнепальну зброю та військові пайки на п'ятьох українських дітей. Вочевидь, щось у його закордонному житті пішло не так. Утім, Якова тут боялися, адже слава перевертня-вовкулаки, як і раніше, йшла попереду нього. Казали, не народився ще в Карпатах чоловік, здатний знищити могутнього вояка.

Минуло кілька років, упродовж яких вуйко Петро навчив своїх вихованців усьому, що знав та вмів сам. Хлопці стали справжніми повстанцями, тепер кожен очолював власний загін; всі, як і раніше, підпорядковувалися старому вуйкові. Найжорстокішим у кривавих розправах вважався загін Юрія — дарма що йому на той час заледве виповнилося сімнадцять. Він і сам перетворився на неабиякого вояка: без натяку на страх вривався до самої гущі ворогів, стріляв влучно та без вагань, а коли закінчувалися набої, діставав із-за ременя два загострені ножі-тесаки і без розбору зносив голови ворогам. Щойно леза щербилися і бралися тріщинами, кидав ножі й просто у стрибку перекидався на велетенського вовка, що рвав, гриз і шматував горлянку кожному, хто траплявся йому в бою. Здавалося, в Юрія не було серця.