Але хлопець вирішив не слухати цього боязкого внутрішнього голосу. Крекчучи та опираючись на все, що траплялося під руку, Потап таки встав, одягнувся, спустився ліфтом униз і вийшов на вулицю.

Перші бігові кроки далися йому нелегко. Здавалося, ноги просто відпадуть на радість дворовим псам, які темними тінями шугали попід будинками. Однак уже за кількадесят метрів Потап відчув дивне полегшення. Біль зник, невідомо звідки з'явилася енергія, що дозволила хлопцеві пробігти п'ятдесят метрів і так само несподівано скінчилася. Денисові не вдалося навіть досягнути вчорашнього результату. Але він згадав про всі свої приниження, стиснув кулаки і пробіг ще з добру сотню метрів. У ранковому мороці вже бовванів паркан стадіону. Задоволений новою крихітною перемогою, Денис повернув назад...

А через два місяці він уже заввиграшки досягав ґрунтової доріжки стадіону і міг навіть кілька разів пробігти навколо вкритого тонким шаром першого снігу футбольного поля. Вдома Денис повисав на турніку, встановленому в коридорі, і вчився підтягуватися.

З проханням зробити такий снаряд у квартирі Потап звернувся до мами. Вона розвела руками. Грошей на придбання в магазині спортивного супер-пупер обладнання не було, інших варіантів вона придумати не могла, тож пішла за допомогою до сусіда з нижнього поверху — дядька Бориса. Він теж кілька років тому розлучився з дружиною і жив сам. І от цей дядько Борис прийшов у неділю до Потапенків, аби подивитись, як можна вирішити Денисову проблему.

Походив, оглянув стіни і сказав, що через два дні все буде готово. Денис з недовірою поглянув на «несвіже» обличчя сусіда, гмикнув і налаштувався на довге чекання. Але вже в понеділок увечері дядько Борис знову стояв у них у передпокої з сумкою, повною всіляких інструментів, та шматком якоїсь труби. Цього разу вигляд у нього був набагато кращий, ніж зазвичай: він поголився, причепурився і навіть напахнився хорошим одеколоном — ну просто тобі менеджер середньої ланки у невеликій фірмі.

Сусід показав свій винахід. На обох кінцях труби було наварено два прямокутники із просвердленими дірками та вставленими в них товстими болтами, за допомогою яких вся конструкція кріпилася до стіни у коридорі. Борис Антипович (так, виявилося, звали дядька) за півгодини зробив необхідні виміри, пробив перфоратором дірки у стінах, з маминою допомогою виставив по рівню трубу і міцно закріпив турнік. Плацдарм для нарощування м'язової маси був готовий.

Щоб продемонструвати, як ця штукенція «працює», дядько Борис сам повиснув на перекладині і навіть кілька разів підтягнувся, а тоді пішов на кухню пити чай, яким його пригощала мама. А Потап відтоді, проходячи під турніком, мав нагоду попідтягуватися. Він уже трохи схуд і звик до навантажень, тож приблизно через місяць йому вдалося підтягнутися. Правда, тільки один раз, але це вже був результат і Денис радів йому.

Єдине, що затьмарювало його радість, — це візити Бориса Антиповича, які значно почастішали останнім часом. Він приходив увечері нібито для того, щоб перевірити міцність турніка, напрасований та поголений, завжди з коробкою цукерок і якоюсь дрібничкою для Потапа. Йшов на кухню і пив там із мамою чай. Полагодив усі крани в квартирі і почепив нарешті в передпокої вішака, який уже кілька років лежав на підлозі. Хазяйські нотки у голосі дядька Бориса трохи дратували Дениса, хоча, треба визнати, він був непоганий...

Настала п'ятниця. Хлопець уже мріяв про вихідні й неквапом ішов дорогою. Він домовився з Ромком Загорським зустрітися на перехресті. Після невдалого жарту з мобільниками і несподіваної підтримки класу Денис став по-іншому реагувати на кпини колег і навіть здружився з кількома хлопцями. Поки що ніхто не помічав перемін, які відбувалися з Потапом і про які знав лише його таємний зошит: кожної наступної контрольної дати штани ставали все вільнішими, але зупинятися було ще рано.

Саме про це і думав Потап, доки чекав на розі Ромка і розробляв план майбутніх тренувань. Ромко запізнювався, але часу було вдосталь, тож дзвонити товаришеві Потап не поспішав.