Вона завжди прокидалася трохи раніше. Точніше, не зовсім прокидалась, а просто сон її ставав чутливим, наче між двома світами. Дівчина була впевнена, що вже скоро знайомою мелодією її підніме будильник. Вона клала руку під подушку поряд із ним, щоб із першими нотками натиснути кнопку і нікого не потурбувати. От і сьогодні ще затемна Рей тихенько вилізла з-під ковдри до холодної кімнати. Її тонкими руками пробігли мурашки, а босі ноги відчували кожен прохолодний і вогкий вигин татамі. Худенька дівчина сімнадцяти років відкинула з обличчя довге чорне волосся і, не вмикаючи світла, звично запалила високий, старий обігрівач. Відчувши їдкий запах гасу, поморщилась і на кілька секунд завмерла біля нього. Помаранчево-червоні вогники пробивалися крізь закопчену решітку. Тепло обігрівача ще не відчувалося в промерзлій кімнаті, але на душі одразу ставало тепліше. Рей тихенько склала свій футон, загорнула у нього ковдру і обережно, не створюючи зайвих звуків, поклала його до шафи.
— Дитино, котра година? — почувся слабкий сонний голос із протилежного кінця кімнати. — Ще рано, бабусю. Ви спіть, я розбуджу вас пізніше, — посміхнулася дівчина, дістала з шафи шкільну форму, заздалегідь охайно повішену на тремпелі, і навшпиньках вийшла з кімнати, якою повільно розтікалося тепло.

На маленькій кухні вже спрацював таймер вимкнення рисоварки, але з-під кришки все ще виходили тоненькі цівочки пари. Рей розігріла пательню, поклала на неї три шматочки риби, накрила кришкою і пішла вмиватися. Крижана вода обпікала пальці і ніяк не хотіла нагріватися. То було точною ознакою, що на вулиці дуже холодно, та й газовий котел був уже старим і не завжди вмикався з першої спроби. Вона ще трохи зачекала. Чи то руки звикли до температури, чи вода дійсно почала теплішати. Рей набрала повні долоні і хлюпнула собі в обличчя. Серце на мить завмерло. «Начебто прокинулась!» — подумала вона.

Кухнею вже розлітався запах готового сніданку. Дівчина дістала дві тарілки та свою коробочку «обенто», в якій щодня брала обід до школи. Вона рівномірно розклала порціями рис і рибу для себе та бабусі і трохи з собою в обенто. Діставши з підвіконня велику скляну банку з соліннями, Рей урізноманітнила страви маринованими водоростями. Сніданок хоч був і не багатим, але виглядав гармонійно і душевно.

Проте дівчина не поспішала їсти. В її ранковому ритуалі було ще одне обов'язкове заняття. Відтоді, як батьки загинули в автокатастрофі, а Рей переїхала жити до бабусі з дідусем, вона щоранку молилася. Звичним рухом дівчина поклала до маленької глиняної піали свіжий, ще гарячий рис. Із високої пляшки налила до чарочки саке і навшпиньках повернулася до вже теплої кімнати. Вона присіла на коліна біля невеликої чорної лакованої шафки «буцудан», поставила на підлогу рис та саке і плавним рухом відкрила її дверцята. Звідти до неї посміхалися з фотографій батьки, а ще дідусь, який помер два роки тому. Позаду портретів велично стояла статуетка Будди. Рей подумки привіталася, підставила до вівтаря принесену їжу, дістала з шухлядки поруч ароматичні палички, встромила їх у мисочку з піском, підпалила і заплющила очі. Вона сумувала за рідними. Тихо, мовчки, ніколи не жаліючись. І завжди відчувала їх поруч, особливо, коли було важко. Дівчина пошепки помолилась, розплющила очі, за японським звичаєм тихенько плеснула в долоні, вклонилася.

Бабуся ще спала. Рей турботливо поправила її ковдру, щоб не змерзла, хоча в кімнаті вже стало досить тепло, лагідно посміхнулась і вирішила поки її не будити. «Бабуся останні кілька днів почувалася зле, хай відпочине. А сніданок завжди можна підігріти», — подумала вона і тихенько причинила за собою двері.

Швиденько поснідавши, Рей перевдягнулася у форму, поклала до сумки підручники та обенто, натягнула поверх шкільного піджака тепле пальто, замотала шию великим, вовняним шарфом. Перед виходом із дому зайшла в кімнату.
— Бабусю, сніданок на столі, але ви ще відпочиньте, будь ласка. А я побігла до школи, — дівчина поцілувала сонну стареньку у щоку, така у них була традиція, та вислизнула з дому.

З сірого важкого неба падав лапатий сніг. Густі ранкові сутінки потроху розсіювались — скоро зійде сонце. Дівчина глянула на годинник — шоста тридцять, усе за графіком. За ніч припорошило, і кам'яну доріжку було ледь видно.
— Треба знову чистити сніг, — тужливо промовила вона, згадуючи, як жила раніше у великому місті Осака, в якому снігу й не бувало.

Проте дорога до станції займала хвилин п'ятнадцять, і часу на ностальгію особливо не було, адже потяг не чекатиме. Та й іншого не буде. Ще зовсім безлюдними вуличками Рей рушила звичним маршрутом, прислухаючись, як тріск льоду під ногами порушував ранкову тишу.

Дівчина завжди приходила до станції на п'ятнадцять хвилин раніше, щоб трохи поговорити з Хіромі-сан. Адже той щоранку відкривав станцію спеціально для неї, єдиної пасажирки єдиного потяга, що зупинявся у цьому забутому богами та людьми місці. Рей здалеку помітила яскравий ліхтарик над входом, а це означало, що вірний і чи не єдиний друг уже чекав на неї всередині. Дівчина поквапилась, відчинила важкі, трохи примерзлі двері і всміхнулась.
— Доброго ранку, Рей! Я чекав на тебе! Чайник уже закипає, — охайний дідусь, убраний у синю фірмову залізничну форму з кашкетом, що прикривав зовсім сиве волосся, стояв посеред маленької станції.
— Доброго ранку, Хіромі-сан! Рада бачити вас бадьорим! — обстукавши ноги від снігу, зайшла дівчина.

У приміщенні було тепло. На високому гасовому обігрівачі, що одночасно слугував плиткою, грівся старенький закопчений металевий чайник. Відчувався ледь уловимий солодкий аромат. Рей уявила, як раніше, коли в селищі було багато мешканців, станція щоранку наповнювалася звуками і запахами. Люди поспішали на роботу та навчання. І обов'язково на станції була яточка зі свіжою випічкою, яку пасажири могли купити собі в дорогу. І, мабуть, ще з газетами. Але поступово мешканці виїжджали до міст, молодь не хотіла залишатися тут, а шукала кращих перспектив. І велике живе велелюдне село перетворилося на примару.

Будинки поступово порожніли і руйнувалися без догляду. А в тих, що залишились, жили здебільшого літні люди, які не уявляли себе в іншому місці і хотіли дожити свій вік у рідних краях. І лише декілька днів на рік, на О-бон, селище знов наповнювалося людьми, коли діти й онуки приїжджали провідати своїх бабусь та дідусів. Раніше і вона з батьками робила так само, навідувала старих і тікала назад у місто до своїх справ, подруг та веселого, наповненого, не схожого на сільське життя. Але вже п'ять років Рей мешкає тут. Єдина дитина у цих краях. Єдина людина, яка мала менше за вісімдесят років.
— Сьогодні у мене є для тебе подарунок, дружина спекла кекси, отже чаюватимемо. Ти ж, звісно, не встигла вдома випити чаю?
— Справді не встигла, як ви добре мене знаєте! — посміхнулася Рей.
— Авжеж знаю, вже стільки років зустрічаємося з тобою щоранку! — розсміявся Хіромі. — Сідай швидше, у нас не так багато часу!

Зручно вмостившись на лавці біля обігрівача, дівчина розтирала замерзлі пальці, а залізничник ворожив над чаєм та діставав із паперового пакета свіженькі запашні кекси. Хіромі став для неї майже членом родини. Останні роки щоранку він вигадував для Рей якісь приємні дрібнички, підтримував, підбадьорював. Вона віддячувала йому тим самим — піклувалася, допомагала у побуті, привозила медикаменти з міста. Вони завжди ділились один з одним своїми перемогами і разом переживали поразки. А коли закрили станцію, саме Хіромі був першим, хто підтримав дівчинку та запропонував написати листа до керівництва залізниці.

Це трапилось майже три роки тому. Люди в пошуках хорошої роботи покинули село, пенсіонери майже нікуди не їздили, і маршрут став невигідним. Станцію вирішили закрити. Рей не знала, що їй робити, адже ранковий потяг був єдиною можливістю доїхати до школи. А вчитися вона мала ще три роки. І хоч до села ходили рейсові автобуси з найближчого районного центру, добиратися ними до школи було майже неможливо. Тоді звільнений Хіромі запросив її в гості. Вони довго розмовляли. Старенький згадував, як після школи прийшов працювати на станцію, тоді він був трошки старшим за неї. Розказував Рей про свої шкільні роки і спонукав її до написання листа керівництву залізниці, адже це так важливо — отримати освіту. Спочатку дівчинка відмовлялась, казала що вона лишень зернятко у великій системі, і залізниця не буде витрачати гроші, аби тільки вона довчилась. Мудрий Хіромі не став на неї давити, а тільки попросив подумати. Рей кілька днів відмахувалась від думок, а потім таки написала той лист. І зробила вона це не стільки для себе, скільки для старенького Хіромі. Вона бачила, як важко він переживав вихід на пенсію, як тихо страждав і не знаходив собі місця. Інколи дівчина помічала його біля зачиненої будівлі станції, старенький обходив її, торкався дерев'яних стін руками, завмирав біля входу. Вона вже раніше спостерігала такі страждання, і серце краялось від болю. Так само рік тому поводився її рідний дідусь. Він працював у сусідньому містечку на пошті і дуже любив свою роботу. А коли був змушений піти на пенсію, неймовірно страждав. Одразу відчув себе старим і нікому не потрібним. Наче весь сенс його життя був у тій роботі, ніби та давала йому сили прокидатися кожного дня. Він так само, як Хіромі, приходив до старої роботи. Обходив будівлю пошти, спілкувався з колишніми співробітниками. Тремтячими руками торкався конвертів, та з вогкими очима розглядав нові марки. Рей ніколи не бачила дідуся в такому стані, навіть тоді, коли загинули її батьки. Він завжди був сильним та мужнім. А після звільнення засумував, майже перестав виходити з дому. З кожним новим днем у нього зникали сили, на обличчі з'являлись нові зморшки, а іскристі очі згасали. Потім стався інсульт, і вперше Рей бачила, що дідусь не хоче боротися, він був ладен померти. Але дівчина тримала його за руку і вмовляла жити. Вона плакала, і він плакав разом із нею. Тоді дідуся вдалося врятувати. Проте за півроку стався другий інсульт. Старенький так і лишився в лікарні, у сусідньому містечку, шансів на його повернення додому вже не було. Відтоді Рей часто замислювалась, а чи сталося б це все, якби дідусь не вийшов на пенсію? Чи, може, він би й досі піклувався про неї, цілував її чоло щоранку перед роботою...

Вона втрапила у цю ситуацію вдруге. І страшенно боялась так само втратити доброго і милого Хіромі. Але зараз Рей відчула в собі сили щось змінити. Їй байдуже було на свою освіту, але шанс подовжити щасливе життя свого товариша не можна було проґавити.

Дівчина написала листа до керівництва залізниці. Він вийшов щирим і душевним. Рей не вимагала залишити станцію назавжди, а лише несміливо просила не закривати її до завершення навчання. Всі мешканці селища підписали лист. А дідуся, котрий був тоді ще у лікарні, попросили урочисто наклеїти марку, адже раніше він працював на пошті і це була для нього велика честь. Лист було відправлено. Лишався ще місяць літніх канікул, і Рей щодня зазирала до поштової скриньки. Та відповіді не було. І от, за тиждень до початку навчання, в її двері постукали. Ні, це був не листоноша. На порозі стояв Хіромі-сан у випрасуваній залізничній формі і всміхався так яскраво, як не робив цього з моменту звільнення. Цього ранку йому зателефонували з залізниці і спитали, чи не проти він повернутися до роботи ще на три роки, адже тільки в цьому була остання проблема при поверненні потяга на маршрут. Звичайно, старенький погодився. Він був щасливий і за себе, і за його улюбленицю Рей. Дівчинка стрибала від радості й обіймала Хіромі! Вони знали — це їхня спільна перемога.

«Ти особлива дівчинка, дуже особлива!» — не втомлювався повторювати старенький.

Зупинку потяга призначили двічі на день. Зранку о сьомій, щоб дівчинка могла вчасно доїхати до школи, і ввечері, о шістнадцятій сорок п'ять, щоб після уроків повернулася додому. Рей була дуже відповідальною і за майже три роки ніколи не запізнювалась на потяг, бо знала — на неї завжди чекає Хіромі-сан.

Так ранок за ранком вони зустрічалися на станції. Інколи він перевіряв її домашню роботу, інколи частував смаколиками.