В такому разі шлях утікача — до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почуватися впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьох правил життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби-ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею зима приходять скоро. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та гнус, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує в'язня-втікача. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса, маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно бракувало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Щоправда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча що більше бачив, чув та переживав, то частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Добре, що потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карликового зросту чоловік з нездоровим кольором обличчя та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер.