Ми всі стояли тихо й дивились на копчених риб і бляшанку. І час від часу хтось сопів носом, утягуючи в себе спокусливі запахи. Коли служивий скінчив шити, він забрав копчених риб із ящика й повернувся в будинок. А ящик із бляшанкою лишив на східцях. Як ми не порізались об гострі краї, я не можу зрозуміти. Просто зараз мені це важко уявити. Хлопці по черзі видряпували пальцями смалець. Я дуже боявся, що мені не дістануться ті золотаві кульки драглів на дні бляшанки. Моя черга дійшла саме в той час, коли від смальцю не лишилося й сліду. І окрушинки драглів дісталися мені. Як бачите, про один зі своїх перших натюрмортів я розповів. Тепер спробую розповісти про краєвид. Рік 1943, літо. Теплий-претеплий день. По бірюзовій бані неба купками білого диму пропливають світлі хмарки. Від них по землі пробігають такі ж легенькі тіні, тільки фіалкові. Їхній шлях проліг вохристою дорогою і стежками поміж припорошеної золотавим порохом зелені. Хорол плине блакитним плесом і здається мені широким. І зовсім мене не дивує, що Хорол - річка велика й широка, а я бачу на тому березі людей. З усіма подробицями постави й одягу. І міст мені видається височенним, і так страшно дивитися на воду, яка там, у глибині, під ним. Ми перейшли мостом на лівий берег. Тоді нам треба було спуститись із насипу дороги, щоб потрапити луками на Чумацьку вулицю. Ось ми вже йдемо з бабусею Мінною лівим берегом Хорола. Бабуся відпустила мою руку, і тепер я можу вільно стрибати по зелених мочарах. Трава зелена-зелена, соковита й тепла. А вода між кущиками трави теж тепла, аж гаряча. І золотаво-коричневого кольору. Тхне болотом і потолоченою рогозою. І скрізь у кущиках густої, неначе емальованої, зеленої трави сяють блакитні зірочки незабудок. Ми чимчикуємо берегом. Бабуся - теплою, вибитою, вичовганою стежкою. Я - обабіч, по теплих мочаринах. І сонце сяє, пряжить на всю силу, хоча ще на обід лише підбивається... На правому березі рух, галас. Звуки несуться над водою по всій долині річки. Звуки - незрозуміле ґелґотання та дзвінкі удари по м'ячу. То німці грають у волейбол. Німці в чорних трусах, а тіла мають рожеві, ніби поросячі. Там, де німці грають у волейбол, очерет скошено. Зарості очерету значно вище по течії. У тих далеких очеретах уже цієї осені ми сидітимемо три дні, ховаючись від поліцаїв. І врятуємося від «мандрівки» в Німеччину. Наша стежка повертає праворуч, і ми виходимо на луки. У кінці стежки починаються садки, хати й височенні осокори вулиці Чумацької. Ліворуч, на початку вулиці Чумацької, під височенним осокором стоїть добротний будинок. Ми в ньому винаймаємо куток. Господиня - Міля Василівна. У неї дочка, доросла тітонька. І в них, у Мілі Василівні й дочки, здоровенний котяра із превеликими цупкими вусами. Я йому таки підстриг вуса іржавими, але дуже гострими ножицями. Був великий рейвах. Здається, це й спричинило те, що нам довелося шукати новий притулок. Хоч то було вже пізніше. А зараз ми повернули праворуч і йдемо прямо. Не знаю, на що я задивився, але тільки зараз я бачу, що майже в кінці стежки стоять кілька німців з автоматами на грудях. Обабіч стежки в щедрій зелені застигла німецька танкетка. Для нас із бабусею це однаково страшний танк. Особливо жахливий вигляд німця в чорній формі. У нього і пілотка чорна, і навушники. Він наполовину, по пояс, висунувся з люка цього панцирного дива. Що було незвичного в самій танкетці, то це її колір. Не сіро-зелений із плямами та переливами, як інші німецькі машини й танки, а жовтаво-кремовий. Як тепер я розумію, камуфляж африканського походу Роммеля. Ми стежкою йдемо на німців.