Велика щука, що невідомо як ускочила до хлопчакової сітки, згинається кільцем, пружиною розпрямляється й скажено тріпочеться у вузькій сітці. Тріскають вічка! Хлопчисько репетує, аж заходиться й ось-ось полишить сітку з такою неймовірною здобиччю.

Дебела дівчина, яка поруч нього бреде в потоці, передає свою сітку сусідові й кидається на допомогу малому. Вона вихоплює сітку зі щукою й вискакує на берег. Легко і вправно вивертає сітку.

Велика слизька щука, уся в жовтих цятках по темному тілу, вигинається, підскакує, б'ється об землю.

Дівчина каменем гамселить щуку по голові та ледве впихає у хлопчикову коробку.

Хлопчисько повертається на місце. Дівчина забирає свою сітку в сусіда.

Ловці повільно рухаються вгору.

Береги розширилися пласким зеленим подом. І буйна трава геть уся засипана білим цвітом ромашок. Понад самісінькою водою густотрав'ям бредуть хлопчаки-носії. Поки що їм рідко доводиться підхоплювати рибу, яку викидають на берег рибалки без сіток.

Згинаються й розгинаються лискучі засмаглі спини хлопців. Раз у раз крізь плюскіт і шум води пробивається голос отамана.

Вода вибиває з-під ніг каміння, зрошує бризками, сонячні спалахи засліплюють очі.

Через річку ланцюгом поставали люди. Вони розгинаються й нахиляються, а в їхніх руках мокрими мереживними дзвонами виблискують сітки.

До запори рибалки йшли проти течії години зо дві. І річка крутила то ліворуч, то праворуч. Дно було то кам'янисте, то мулисте. І вода то шумувала, то розтікалась маслянистим плесом. А праворуч і ліворуч здіймались кручі з кучерявими деревами.

Настає найрішучіший момент - дійшли до запори.

Лютує вода в камінні, піниться. Бризкає на випечені сонцем пласкі брили.

Підкова розпадається на окремі шматки - кожен рибалка шукає своє місце. Течія зносить їх, збиває з ніг, вивертає їхні тіла й піднімає сітки, вириває сітки своїм шаленим бігом.

Серед пінистих струменів у водяному пилу руки здіймають сітки-сакулі, мов блискучі скляні мережива, і в них тріпочуть рибини.

Хлопці без сіток схиляються й обмацують каміння. І недарма - у їхніх руках опиняються то марени, то краснопірки, а то й невеликі щучки.

Тут я не витримую. Лишаю альбом і своє шмаття на траві й спускаюсь у воду. Скрізь метушаться рибалки. І я щосили бреду крізь бурхливі струмені до великого плаского каменя біля протилежного берега. Там ще нікого немає.

Азарт захоплює й носіїв. Кидають усе на траву, із вищанням і галасом біжать у воду. Течія їх зносить, як легеньких каченят, але дітлахи вперто чіпляються за каміння, пхають руки в дірки під водою.

Звичайно, де їм до старших рибалок - риба тікає в них між пальців. Але риби тут стільки, що хоч три-чотири штучки, а кожен витяг і, прокусивши голову, запхав, закрутив у труси під гумку.

Зрештою, отаман кричить і всі поволі вилазять на берег. Ніхто навіть не думає сперечатися з отаманом і доводити йому, що зараз найбільше риби йде в сітки. Отаман знає, що робить, - він господар і дбає, щоб і наступного разу була добра здобич.

На розкішному зеленому лузі галас, сміх, гучні розмови. Розкладають улов. Хто в складчині, той ділиться. Хто без коробок, той силяє на кукан. Носії одержують свою плату за допомогу. Я з-під пласкої кам'яної брили витяг десь сім чи вісім добрих червінок. Так що мій улов - начерки рибалочок і рибалок із сітками та трохи риби. Отож, риби в мене не більше, ніж плата в хлопчаків-носіїв. Вирізаю тонкий вербовий прут і настромлюю на нього своїх сріблястих червінок із вогненно-червоними плавцями.

На лужку при запорі рибалки спинились капітально. Сидять, полуднують. У кого хліб зі скибочкою сала, у кого окраєць із огірком і цибулею. Але всі щось жують.

У кого сітки попсувались, ті, не чекаючи доки дістануться додому, лагодять їх тут. Отаман мовчки викладає свою здобич. Відбирає дві марени, завтовшки з руку. Вони блискучо-золотисті й круглі, мов невеличкі снаряди. Віддає синові, у якого сьогодні не дуже з уловом.

А білявий хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п'яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.

О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.

І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:
- Ну ти, батяре, справді схожий.

Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:
- Тепер Янку змалюй, - і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.
- Вона в аркуш не влізе, - резюмує міліціонер.

На що хтось таки з молодиків додає:
- Та й далеченько - усього наш маляр не розгледить. От нехай він іде до зеленбуду. Там і Янка, і все бабство після роботи голяка бовтаються.
- А ти що - підглядав? - питає міліціонер.
- Для чого підглядати - там із цього берега добре все видно. Дивись - не хочу.
- Ну, ну, - поблажливо похитує міліціонер головою.

А я собі зразу зауважую: «О! Так той зеленбуд в кінці вулиці, на якій я живу. Там ще вбога хатина лемка-коняра. Ну й якісь будівлі, де дівчата із зеленбуду після роботи складають реманент.

Хлопці просять у мене малюнок. Хочуть показати жіноцтву.

Та міліціонер спиняє.
- Не треба. Баби таке вигадають і розплещуть скрізь. Не треба...