А може, то дівчина, наслухавшись казки про кривеньку качечку тишком-нишком вірила, що колись, одного дня, знайде її красний парубок і стане з неї чарівна красуня, що й очей не відвести. Що зведеться на рівні ноги й поведе її той парубок під вінець... Отак, накульгуючи, щоранку гнала гусенят пастись, а сама сяде на моріжок, довкола зачудовано роззирається, наче вперше бачить і щось собі під ніс мугикає.

Понад усе любила таки ходити з гусьми до річки. Вони попереду, а вона трохи позаду. Ніхто її не зачіпає, не озирається на неї. Так, ніби вони самі по собі, а вона собі. Гуси до води доберуться, тут їм радість і роздолля. А дівча навпочіпки сяде, патичка в руки візьме і давай по мокрій від води землі малювати. Земля така волога, аж масна. А рівнесенька яка. Як дзеркало. Можна собі щось намалювати, а потім в жменьках води принести і змити. Знову земля рівна, аж блищить. Знову щось малює. І так ото захопиться патичком водити, що незчується, як гуси з води давно вийшли і ґелґочуть, крилами лопотять — додому кличуть.

Сидить вона одного дня і квіти малює, але не ті, що вдома, в городі, мати насадила, не ті, що на луці ростуть, на якій гусей пасе, а свої, у молодечій уяві народжені. Проведе кілька ліній, спиниться, а рука сама далі проситься. Намалює і сама зачудується. Звідки то в неї такі дива виходять? Так, ніби то не вона малює, а щось інше її рукою водить. Але так їй тоді легко стає, радісно на душі, що до вечора би тої сили слухала і квітки малювала.

Жаль їй, що ніхто тих квіток не бачить. Та й кому б мала показувати? Батьки роботою зайняті, бабусю мальовидлом на березі з хати не виманиш. Дівчаток сусідських, так ті сміятись зачнуть і ще чого доброго пальцями показуватимуть. А так хочеться...

Відчула сильніше, ніж досі, наче хтось поруч. Не пам'ятала, аби бачила, як хтось до річки наближався. У селі в погожу днину так просто в білий день до річки ходити не прийнято. Всі працюють. Ввечері, то інша справа. І коней приведуть, і самі у воду благодатну залізуть. То хто ж то може бути? Можливо, то її розперезана уява того глядача малює? То й хай. Хай дивиться. Дівчина не обертається, а сама все старанніше патичком виводить. І ось ще одна лінія — і з квітки птиця чудна зробилась, а там гляди — і звір дивакуватий, досі не бачений. Не обертається, але знає — подобається тому, хто в неї за спиною стоїть — дивиться, очей відвести не може. Вона раптом схопиться і хоче хутчіш до хати потрапити. Просто так, аби той погляд напружений послабити. Бо не звикла малювати, коли хтось бачить. Стала, до себе дослухається. Але ж то приємно, коли тебе подивляють. Побачила синюватий глей, набрала його повний поділ і, ледве дочекавшись, поки гуси з води повиходять, додому подалася.

Йде, аж світиться — задум має.

Повз ворота пройшла, гілляку довгу, що нею гусей пасти гонить, коло плоту кинула і до хати. Але в хату не заходить, а зі всіх боків оглядає — наче вперше бачить. Спинилася біля тої стіни, що на дорогу виходить, і бачить — кожному, хто тою дорогою йде, хату їхню з того боку добре видно. Постояла, пометикувала собі щось, глей у стару миску виклала, трохи водою розбавила, аби еластичнішим був, личаного пензля в руки взяла і... першу лінію провела. Майже не спинялась, не переривала роботи, ціпка не відкладала, доки не закінчила. Раз чи два, коли росточку їй бракувало, ослінчик, на якому бабця сидить, коли квасолю лущить чи косу з цибулі плете, під ноги собі ставила і міцно-міцно за стіну трималась. А так, малювала не задумуючись і, знову відчуття, що хтось рукою водить — помагає.

Закінчила. Дивиться. Навпочіпки перед стіною присіла, погляд догори підняла і знову дивиться. Розмаїті думки її голівоньку переповнюють, і радість від того, що таки змогла, і все, чого досі ніхто не бачив, що для гусей малювала — на всю стіну красується. Квітки. Чудернацькі, нетутешні з великими лапатими пелюстками і тоненькими листочками у дуги завитими. Світло-сині на білому тлі. Пласкі, але наче живі. Здається, тільки один рух, одна лінія їх від птиць відділяють. Один порух рукою, аби ті птиці крильми стріпнули і, відірвавшись від сліпучо-білої стіни, подвір'я її покинули. І від усвідомлення того, що цей політ тільки від неї й залежить — лякає.