На годиннику лише пів на п'яту. Еге ж, скільки всього за останніх півтори години... Може, лягти покуняти? Останнім часом в Миколи Павловича виробилася звичка дрімати після обіду. Власне, таке бажання він мав завжди, й за першої-ліпшої нагоди його реалізовував, але Віронька до солодкого денного сну ставилася як до характерного, загального саме чоловічого й саме гріха, з погано прихованим, а насправді геть ніяк не прихованим презирством. «Знову пухнути зібрався?». Навіть якщо немає хатньої роботи, навіть якщо сміття винесене, полицю прибито, за квартиру заплачено... що там ще в минулі часи мав робити правильний мужик, батько сімейства — картоплю з ринку принести, чи що?.. Він, звісно, дозволяв собі лягти, але рідше, ніж хотілося, й щораз із відчуттям провини. Коли Віроньки не стало, після того, як відкотилася перша хвиля відчаю, він упіймав себе на тому, що відчуває полегшення. Зізнаватися в цьому було соромно, страшенно соромно, але з'ясувалося, що бути вдома самому не страшно, а, навпаки, спокійно. Ніби як батьки поїхали у відпустку й залишили на нього квартиру. Можливо, якби Юлька була десь поруч, якби треба було про когось дбати, ну ось хоча б про онуків, все мало би не такий очевидний вигляд. Але поруч нікого не було, за іронією долі йому колись дуже подобався цей анекдот: «адин, савсем адин». Дивно, адже він Віру любив... Бігав, звісно, наліво, але любив. Божеволів, коли вона захворіла, тужив, коли померла. Але разом з тим, коли все відплинуло, раптом усвідомив, що на самоті відпочиває. Невже це все вік, коли горизонт починає потроху звужуватися? Він спостерігав у старих, доки сам не почав старіти, дивну емоційну глухість, але то частина загальної, можна сказати, деградації - поки що нібито зарано. Або, навпаки, така нечутливість була завжди йому властива, тільки ховалася за зовнішньою комунікабельністю, за щоденними зчепленнями життя, за звичними завченими реакціями.

Нечутливість... Думка була надто некомфортна, додумувати її не хотілося. Він ліг на диван у кабінеті, накрився пледом і спробував задрімати. Проте хоча по всьому тілу розливалася приємна розслабленість - не безсилий старечий спокій, а давно забута, майже юнацька втома, - все одно не засиналося. Повернулося усвідомлення неумисної й небажаної турботи, відповідальності за владу, якої він не просив і яку тепер доведеться нести. Це що ж означає: відтепер він має контролювати кожну свою думку? Саме так: тягар, ноша. Він іще раз перебрав у пам'яті нещастя, які накликав, намагаючись згадати, а раптом він ще комусь спересердя послав побажання згоріти, втопитися, повіситися.

Звідки це в нього? Де він нахапався? Ніби ж міська дитина. Мабуть, від баби Солі. Баба Соля - власне, не баба, а тітка, тобто татова сестра - була єдиною родичкою з батькового боку. Ні, не воно, навряд чи: баба Соля була суворою, стриманою, ніколи не лаялася, навіть голос не підвищувала. Особливо сухо вона спілкувалася з батьком, більше підтримувала стосунки з мамою - там була якщо не таємниця, то якась подробиця дуже давня, про яку вголос не говорилося, Микола Павлович дізнався про це набагато пізніше. Вона прожила весь свій вік у тому самому селі під Фастовом, звідки тато колись вирушив у великий світ, у тій самій батьківській хаті, дітей не мала й ніколи не була заміжня. Дуже любила свого племінника, і йому теж подобалося їздити до неї, хоча там все було інакше - не так, як удома в Києві, а тим більше в Лондоні. Вперше дуже здивувався, що вбиральня не в домі, а у дворі, й не вбиральня з унітазом, а дірка в підлозі іграшкового дерев'яного будиночка. Вперше - це коли йому було п'ять щонайбільше, а в сім його залишили в селі майже на все літо. Того разу збиралися дуже поспіхом, був червень, і поїхали не татовою службовою машиною, а тільки з мамою удвох, спершу електричкою, потім автобусом. Чомусь запам'яталося, що мама з бабою Солею проговорили всю ніч, а вранці прощалася з ним особливо гаряче, навіть заплакала, що з нею рідко траплялося. Коли мама поїхала, баба Соля теж трохи хлипнула, притиснула його до себе й сказала незрозуміле: «Бідна дитина, батько грішив, а воно страждає».

Загальне збурення старших сприймалося як належне, бо ще навесні були інші хвилювання, всі тільки про це й говорили: помер Сталін, дехто плакав - наприклад, вихователька в дитсадку, продавчиня в хлібному на розі. Тому здавалося не те що звичайним, але природним перейматися через те, що десь там, на небі щось сталося з богом - він так сприймався, старий дядько на портреті, а портрети були скрізь: на пошті, в батька на роботі, а в свята — на фасаді школи навпроти дому, на клубі, на розі. Це стосувалося дорослих, бо дорослі його, мабуть, усі любили, а йому, дитині, навіть не дуже псувало настрій: загальна пригніченість передавалася, але ненадовго. До того ж баба Соля цей загальний смуток не поділяла, тільки щось бурмотіла собі під носа. Хата баби Солі була на відлупі, за греблею, поруч із сосновим лісом. Сама вона проводила весь день на фермі, потім колупалася на городі, він був залишений напризволяще, легко порозумівся з місцевими дітьми, швидко перейняв їхню манеру розмовляти, мама потім із жахом вибивала з нього ту українську, два місяці пролетіли в замороці цілковитої дитячої безтурботності: бігали в ліс, купалися в ставку, грали в якісь місцеві ігри, додому він забігав тільки поїсти.