Як вона пообіцяла собі не з'їжджати з розуму

Уся справа в грошах, казала Лєна. Народ без грошей страшний, бо втрачає різноманіття виду. Бідні люди стають злодіями або філософами, третього не дано. Я, наприклад, ніколи не мала грошей, але була надто боягузлива, щоб навчитися красти.

Лєнині батьки мали гроші вряди-годи, коли вдавалося щось десь потягнути, а вдавалося це, на жаль, не так часто, бо інші теж не сиділи, склавши руки, і на всіх не вистачало. Країна злодіїв - приговорював Лєнин батько, тягнучи із заводу, який колись виробляв секретні деталі до секретних атомних субмарин, списаний алюмінієвий дріт.

«Коли ви вже понажираєтесь», - приказувала Лєнина мама, виносячи з шоколадної фабрики в пазусі кілограм цукерок «Майська ніч».

Батько завжди пахнув алюмінієм, мама - шоколадом. У поєднанні виходив якийсь дивний неприродний запах нового часу, хоча для Лєни не було ніякого старого часу, був тільки цей. Лєна не знала, що бували й інші часи, але більшість людей навколо ще їх пам'ятали. Дехто за ними сумував, бо там було все чітко і за п'ятирічками, були якісь три продукти в магазинах, були бавовняні труси, була ощадкнижка, на яку складали гроші, і через десять років, коли настане черга, мали купити автомобіль.

Тепер же, за нових часів, не було ані продуктів, ані трусів, ані автомобілів. Усі ходили знищені й обдерті, і нові часи нічого доброго не обіцяли, - тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути.

Коли в магазин привозили масло, черга тяглася аж у сусідній район. Лєна пропускала того дня школу, бо масло привезли. Її мама йшла на шоколадну фабрику і поверталась о п'ятій вечора, якраз тоді Лєна, нарешті, доривалася до прилавка. Масла давали 150 грамів. Його їли тиждень по грамульці.

Лєна ненавиділа масло і часто казала, що не розуміє, навіщо його придумали. Вона любила м'ясо, могла їсти його тричі на день.

Тоді батько казав Лєні:
- Он люди в Північній Кореї навіть слова «телятина» не знають.

Вичитав це в якихось журналах. Лєна теж не дуже знала, що таке телятина, але, коли тобі кажуть, що комусь десь гірше живеться, стає легше. Слава Богу, що десь комусь гірше, бо тоді тут було би зовсім нестерпно.
- Маєте тепер незалежну Україну! - Лєна часто чула це, стоячи в чергах, і дуже обурювалась.
- Ви що, не раді? - казала вона. - Україна не була незалежною майже три століття. А тепер незалежна! Ми тішитися повинні.
- Із чого ж ти тішишся, дитино?! Що в черзі днями стоїш?
- Ну, - вже не так упевнено заперечувала Лєна, - це тільки на початку так. А потім ми всі будемо щасливі та багаті. Бо самі собі господарі.

«Господарі» відповідали Лєні коротко і ясно: «Стули пельку!» Хоча таємно плекали ті самі сподівання.

Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем, поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки, небо голубе-голубе, сонце яскраве і таке українське-українське. Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові, діди у гуцульських кептарях грають на дримбах, чоловіки працюють у полі, косять там чи стоять і курять, і всі щасливі та багаті. Другий пункт був особливо важливий, а перший прямо пропорційно залежав від другого і, власне, означав те саме. Усі щасливі й багаті.

Щоб якось пережити нові часи, люди почали кудись виїжджати. Хто в Польщу, хоча там, здається, не було нічого ліпшого, хто в Італію (хоча українці давно поставали італійцями, адже їли самі тільки макарони), хто в Португалію - про цю країну Лєна не знала нічого.

Її батько теж вирішив виїхати.

Вони сиділи з мамою на кухні й після смачної макаронної вечері говорили так:
- Їдь! - казала мама. - Їдь, бо поздихаємо.
- Куди я тобі поїду?! Ну, куди? - запитував батько.
- Їдь в Італію. Он Мирося з моєї роботи поїхала. Надсилає страшні гроші.
- Я що тобі, Мирося? Вона там не руками заробляє.
- А чим, по-твоєму?! Вона фотографії присилала. Живе на віллі у старих чоловіка й жінки. Доглядає за ними і все має. Все! Її годують, одягають, раз на місяць має вихідний. Зачіску собі зробила, тепер на людину схожа.
- То ти і їдь!

Мама мовчала.
- В Італію я не поїду, бо там мафія, - врешті вирішив батько.

Він постійно дивився італійський серіал «Спрут» про чесного комісара міліції, який бореться сам-один із невмирущою мафією. У тому серіалі так виглядало, що вся країна - мафія, тільки один комісар Катані - чесний. За що і поплатився головою. Його, здається, і в басейн із сірчаною кислотою кидали, і родину вистріляли, а він уперся і все. Чесний був. Тоді його теж пристрелили, і на цьому серіал закінчився.
- Я поїду в Америку, - сказав батько.
- Америку? - мама навіть не сміла про неї подумати. - Давай в Америку!

Про Америку взагалі-то окрема історія, але, напевно, всі її знають. Америка - це рай на землі. Там дороги вимощено доларами - бери, набирай, скільки хочеш. Правда, чорних багато, колишніх рабів, на них, коли дивишся, завжди сміятися хочеться, але сміятися не можна, бо застрелять. В Америці взагалі в усіх є пістолети. Діти стріляють у вихователів і вчителів, наприклад, коли ті їм чимось не вгодили. Але всі це терплять, бо краще жити коротко, але з доларами, ніж довго, але без.

Далека американська родина Лєниної бабці раз на два роки присилала дерев'яний ящик із хустками й різними солодощами, які, поки ящик плив через океан, встигали зіпсуватися. Але хустки бабця дуже любила і завжди називала їх «американські». Казала Лєні: «Дитино, подай-но мені з шафи ту американську хустку».