Молодший брат Станіслав, з яким у Липинського були довірливі стосунки, лише сумно кивнув головою на прощання. Він саме закінчував навчання в Київській політехніці і наступного року мав також переїхати до Кракова.

В останню мить, коли Липинський вже чекав на ґанку візника, Станіслав кинув, що йому більше подобається університет у Липську, і він вступатиме туди, а не до Кракова.

‒ Це мама вирішила? Щоб ти не потрапив під мій поганий вплив?

Станіслав зам'явся.

‒ Мама тут ні до чого. Це моє рішення. Хочу вивчити німецьку мову.

В'ячеслав поїхав, більше не сказавши братові ні слова. Клара Ліпінська, гріючи ноги біля каміна, зітхала так, що було чути всім у домі:
‒ Не знаю, що то буде.

Липинський теж не знав. Зухвале обличчя кривдниці знову і знову спливало в його пам'яті, худе і різке, ніби художник у шалі творіння забув заокруглити лінії. «Ганьба, ганьба!» ‒ ненастанно викрикувала жінка. Бісиця, не інакше. Вона більше ні на мить не залишала Липинського в спокої. Зеленоока, волосся темно-русяве, пряме, голос безжальний.

Казимира Шумінська - так її звали. Студентка рільничого факультету, на два роки молодша, тому їхні з Липинським шляхи досі не перетиналися. Втім, жінок в університеті було так мало, що не помітити одну з них міг тільки він.

Тепер усе змінилося. Казимира стала ввижатися Липинському постійно і будь-де: університетські коридори були заповнені Казимирою, вулиці Кракова були заповнені Казимирою, думки були заповнені Казимирою. Казимира була всюди.

Липинський більше ні хвилини не міг всидіти в бібліотечних архівах, бо тут не мав жодного шансу її зустріти. Він вивчав розклад її занять і ставав неподалік від тієї лекційної зали, з якої вона могла вийти. І коли вона виходила, ніби якась середньовічна польська королівна у супроводі легковажних кавалерів, Липинський завмирав, із вдячністю приймаючи її нищівний погляд, ніби милостиво кинуту кістку. Потім він ще довго стовбичив на одному місці, не маючи сили зробити бодай крок, аж доки університетські прибиральники не просили відійти вбік, щоб підмести його розчавлену об дерев'яні підлоги гідність.

Родина Шумінських - це були збіднілі аристократи: вдова і двоє доньок на відданні, усі славилися гострим язиком і свавільним норовом. Мешкала родина в будинку неподалік двірця, займала простору квартиру на другому поверсі, решту здавала. Будинок уже давно потребував ремонту, але коштів на це у пані Шумінської не було, бо її чоловік примудрився перед своєю наглою смертю у віці сорока двох років інвестувати сімейні заощадження в якийсь безглуздий винахід, що мав реєструвати землетруси. Виглядав цей винахід як звичайнісінька ваза із незрозумілими гачками, які стирчали у всі боки. Одну таку вазу пані Шумінська отримала поштою вже після чоловікової смерті. До вази долучався завірений нотаріусом лист, в якому повідомлялося, що автор винаходу, на жаль, помилився в розрахунках і тепер завзято працює над новим проектом, а саме: над окулярами, які світитимуться вночі, і якщо пані Шумінська зацікавляться інвестуванням, винахідник готовий назвати дивовижні окуляри на її честь. Пані Шумінська окулярами не зацікавилася. «Землетрусну» вазу вона поставила у вітальні на видному місці як пам'ятник чоловічій дурості.

Липинський не міг знати, що нелюбов до осіб протилежної статі була у цьому домі спадковою.

Казимира Шумінська швидко здогадалася про його несподівані почуття і почала вдаватися до жорстоких привселюдних насмішок. Липинському передавали кожне її дошкульне слово.