Отак би Іванка розказала-переказала дідові бесіди, якби її хто запитав зараз на нічній вулиці. А може, би й не все розказала, а лиш трошки. Дід її вчить, що не все, що знаєш, казати будь-кому можна. Треба подеколи дещо притримати для себе. А як дід каже – то Іванка діда слухає.

Та поки що вона сидить на перелазі, гризе медяник від діда і молочком запиває. А заодно віддихується після довгенької дороги.

Вона нікому не признається, що ходила би по молоко до діда на хутір і рано, і ввечері, і посеред дня, і посеред зими. Вона любить іти лісом – і вголос говорити сама до себе, прутиком збивати ранішню і вечірню росу із кущів, нюхати кору дерев і мох. Все вона любить у лісі. І коли б не отой гидкий страх...

Іванка навіщось примружується в темряві, ніби від сонця, і пильно вдивляється в уже близькі обриси села.

Підозріла тиша висить над довколишніми темними горами і спустілою вулицею. Густі ліси підковою обступають нічну долину – і зелена удень, а тепер чорна корона гір над хатами, криницями, церквою і невидимими людьми чомусь видається такою моторошною і загрозливою, що дівчинка зіщулюється, вгортається маминою хусткою і дужче вдивляється в темінь.

Тихо. Хіба зрідка гавкне чийсь стривожений пес чи коротко пугикне сова у верховітті.

Та скрипне старе розсохле деревце.

Ні парубочого свисту.

Ні дівочого півкання.

Ні запізнілого цюкоту сокири чи пили.

Ні пізньої сварки.

Повне безгоміння.

Крізь загуслу темряву якось надто гостро рвуться до неба церковні куполи.

А то ж п'ятниця. Літо. Люди ще мали би чимсь у дворах гриміти.

І неясна тривога знову ворушиться в Іванчиній пазусі. Що воно так тихо? Так мертво... А ще ж не зовсім ніч. Ще просто густа літня чорнява сповила землю, але то ж літо. Улітку в селі ніхто не лягає спати з темрявою.

І тільки великий місяць повільно пливе небом, розливаючи потоки густого жовтого світла – так, що здається, у небі горить одна величезна свічка.

Звідкись із самого крайнього сільського кута – так, ніби аж від Андричевого млина, – наростає ледь чутний, мовби з-під самої землі, шум. Шум не шум – а щось таке, ніби десять чоловіків десь дуже і дуже далеко десятьма довбнями гаратають землю. А може, навіть пробивають земну твердь, щоб дістатися до самого її серця... Ці звуки щось нібито нагадують Іванці, але у майже мертвій тиші села, в яких розчинюється цей шум, вона губиться: хто б це наважився такої пізньої пори тривожити райську тишу тим глухим довбанням, що навіває на неї вже дещо призабутий страх?

Іванка зривається з перелазу, чимдуж несеться до вулиці, розбовтуючи молоко, – і воно хлюпає об стінки відра, як проста кринична вода.

Ось уже стежка вперлася в останнє на сьогодні вориння перелазу, вже шурхотить під ногами гостинець, здіймаючи куряву навіть у темряві.

Ніде ні світельця, ні свічечки, ні каганця. Так, наче, село вимерло. Вона припадає вухом до землі: там клекоче далекий і дуже повільний шум – і саме він заважає горобиному серцю дитини битися нечутно.

Та за кілька кроків Іванка б'є себе по чолі й заспокоюється: це можуть жиди порожніми фірами вертатися з Виженки чи Вижниці, припізнившись після базарних торгів чи від мікви.

Чи, може, Тобар везе у свою кузню залізо – і воно гримить на фірі, вганяючи в Іванку дрож?