Що там так само гостро пахне матіолою і липовим цвітом, сюрчать цвіркуни і пугикають сови, і що небо там місячне, чисте і зоряне, бо ось воно, небо, над саміською її головою. Може, то рай сьогодні відкрився Іванці, а вона не зрозуміла або не розпізнала? Може, тому їй страшно?

Рай у небі – казала бабця, а пекло – на землі.

Та до неба Іванка так і не дісталася, – певно, навіть найдовшою драбиною на небо їй не вибратися. Добре, якби у небі могли собі жити й живі, не лиш мертві. І коли б вона нарешті таки вибралася на небо – з радості скакала би хмарами, мов кобиличка. І дивилася би собі вниз, на ці нічні гори, і на людей би дивилася. І небом переходила би з раю в пекло і назад.

А коли дивитися тільки на верх церкви – Іванці знову робиться лячно: три круглі церковні бані на тлі місячного неба зараз здаються перевернутими догори дном залізними чанами.

Бабця Варвара вчила, що людину – за її непослух Богові й за зло іншим – карає диявол. Як це, Іванка не розуміє: не слухаєш Бога, а карає нечистий?! І нема кого розпитати.

А якщо це пекло опустилося сьогодні з неба на землю?! Бо ж казала бабця – пекло між людьми на землі.

Та бабця не показала Іванці, де воно, пекло. То може, гонихмарники перевернули свої чавуни, в яких варять грішників, всадили ті котли на церкву, щоби приспати людей, щоб люди не здогадалися, що живуть по сусідству з пеклом, – і тепер сатана тільки й чекає нагоди, щоб кинути в гарячу смолу грішників? Бабця казала, диявол уміє перекидатися у що ти хочеш! Але не кожен може то розпізнати.

Але ні... сатана обходить церкву! У церкві під хрестом живуть самі ангели. Щезник хреста боїться й обминає його трьома дорогами. А ці три перевернуті бані на тлі безхмарного зоряного неба – то чани, в яких Іванка з дідом щоосені варять яблучне повидло. Ну, точно – перевернуті догори ногами чани!

Запахуще повидло з двох чанів іде Корганам, а один чан густого – ножем можна різати! – чорного варива мама набиває у дерев'яні бодні, а тоді Семен із Іванкою перекочують їх у пивницю.

Повидло, розфасоване у блискучі бляшанки з намальованим на них зеленооким яблуком, Корган переправляє до Вижниці, а з Вижниці – воно іде кудись далі. Тато каже – до Сучави.

Вони ж, Борсуки, їдять повидло в пісні дні та в Різдвяні і Великодні свята, коли мама пече солодкі завиванці, додаючи до повидла терті горіхи й корицю. Проте ніхто не боронить дітям зачерпнути повидла до хліба з молоком чи до кулеші, коли їм того забагнеться. Слава Богу, в їхніх садах урожай на яблука майже кожного року великий.

Але чомусь саме зараз Іванці здається, що десь дівся той час, коли вона знов варитиме яблука в Коргановій кооперації. І не тому, що вони з дідом у Дідьковій Ямі мають свій – хоч і менший – чан.