На самому краєчку землі, там, де ніколи не сходять сніги, жило троє друзів: Білий Пес, Білий Ведмідь і Білий Тюлень. Від самого малку, скільки звірята себе пам'ятали, були вони приятелями. Разом гралися, бігали засніженими широкими просторами, роздивлялися прегарне небо, особливо красиве, коли було видно північне сяйво. Тоді звірята любили, обійнявшись, сидіти на могутніх крижинах і розповідати одне одному найгарніші в світі казки. Добре було їм разом, і нізащо вони не зрадили б цієї доброї дружби.

Помалу минав час, і Пес, Ведмідь і Тюлень незчулися, як виросли. Їм додалося статечності, трохи різних обов'язків, а ще, замість розповідати казки, як було у дитинстві, друзі тепер сиділи собі вечорами на крижині і просто допізна розмовляли, ділячись думками, а потім кожен повертався додому.

Якось вони собі так сиділи, і Білий Ведмідь сказав:
— Сьогодні зранку, коли я вийшов із барлогу, почув щось незвичайне. Надворі витанцьовували сніг і вітер і виспівували пісню, якої я досі від них не чув. Їхній спів був такий гарний, що я слухав його як зачарований, а тоді врешті прокашлявся, щоб привернути їхню увагу, і запитав: «Про що ви співаєте?» Вітер і сніг радісно засміялися і відповіли мені: «Ми співаємо про ніжність, тонку, як сонячний промінь, глибоку, як найглибші океани, тиху, як світло зорі». Я здивувався і сказав: «Гарна ця ваша пісня. І якщо ніжність хоч трохи така, як ви кажете, я хотів би більше про неї дізнатися. Та, на жаль, я ніколи раніше про неї не чув і не знаю, що це таке». Вітер відповів мені: «Брате Білий Ведмедю, я з радістю розповів би тобі про ніжність, але не вмію передати словами більше, ніж співаю у пісні». А сніг додав: «Я теж не вмію говорити про ніжність. Та коли вона торкнеться чийогось серця, воно стає м'яке, як пухнастий сніг, і як сніг, чисте. І тоді воно може вмістити в собі весь світ. Попитай своїх друзів, може, вони тобі щось розкажуть про ніжність. Хоча непросто про неї розповісти».

Ведмідь замовк, подивився на друзів, які уважно його слухали, і запитав:
— Що ви на це скажете?

Але Білий Пес і Білий Тюлень сиділи, збентежені Ведмедевою оповіддю, і навіть не знали, що йому сказати.

Урешті Тюлень озвався:
— Я ніколи, скільки живу в океані, не чув про ніжність. Щось дивне тобі розповіли вітер і сніг. Ніхто ще не казав мені, щоб серце могло вмістити в собі цілий світ. Як так буває?..

Пес також знічено подивився на Ведмедя й мовив:
— І я нічого тобі не скажу... Мама часто каже мені, що хоч я трохи вже виріс, але все одно ще дуже малий. Напевно, тому я також іще нічого не чув про ніжність.

Цього дня не клеїлась друзям розмова. Кожному з них усе не йшла з думки Ведмедева розповідь, а що нічого було до неї додати, то звірята мовчки сиділи собі на крижині. Аж урешті Тюлень сказав, що в нього сьогодні є трохи справ, і шубовснув у воду. Тоді й Ведмідь повагом проказав:
— Певно, піду пройдуся, розімну ноги.

А Пес іще трошки посидів на крижині сам і теж пішов додому.

Кілька днів друзі не бачились, а коли врешті знову зустрілися на крижині, Ведмідь і Тюлень помітили, що Пес прибіг дуже радісний, і запитали в нього:
— Що сталося? Може, тобі хтось розповів, що таке ніжність?

Пес відповів:
— Мама хотіла мені розповісти, але потім сказала, що кожному з нас варто вирушити в мандрівку і самим дізнатися, що таке ніжність і яка вона.

Ведмідь одразу зрадів:
— Добра думка! Я й сам думав, що вже час світу побачити.

Тюлень не надто хотів десь мандрувати, бо найдужче любив бути вдома, але і йому було цікаво, який він — той великий світ. Тим більше, що ці кілька днів він усе думав про те, як так може бути, щоб він увесь умістився в серці... Тому й він сказав:
— Згода!

На цьому друзі зійшлися і стали лаштуватися в мандри. Домовилися, що вирушатимуть за тиждень, а повернуться додому аж через рік — щоб справді побачити і пізнати багато світу.

Тиждень минув швидко, і врешті Білий Пес, Білий Тюлень і Білий Ведмідь прийшли на крижину, щоб попрощатися. Всі троє друзів були дуже зворушені перед прощанням, бо ще ніколи в житті не розлучалися.

Ведмідь сказав:
— Щовечора я дивитимуся на Полярну зірку і думатиму про вас обох. Тоді мені здаватиметься, ніби ми сидимо втрьох на крижині і дивимося разом на небо.

Тюлень і Пес пообіцяли, що теж дивитимуться на зорю і міцно один про одного пам'ятатимуть.

Тоді друзі обнялися, побажали один одному щасливої дороги та й вирушили в мандри, щоб за рік знову зустрітися.

Рік тривав для друзів довго. Кожен із них уперше сам пережив весну, літо, осінь, і хоч вони були неймовірно красиві, Ведмідь, Тюлень і Пес знали, що всі ці пори року були би встократ гарніші, якби можна прожити їх разом. Тому чим ближче було до зими, тим радісніше в кожного з друзів билося серце, бо це означало, що незабаром вони знову побачаться і зможуть один одному все-все, що трапилося за рік, розповісти.

Нарешті Білий Пес, Білий Тюлень і Білий Ведмідь знову побачилися на улюбленій крижині. Вони дуже змужніли за рік, а ще — дуже один за одним скучили. Тому найперше кинулись обіймати один одного, а вже по тому зручно всілися, бо знали, що розмова буде довгою.

Тюлень прокашлявся і сказав:
— Ведмедю, напевно, ти починай оповідати. Бо ти найперший почув пісню про ніжність, і якби не вона, ніхто із нас не вирушав би в мандри, щоб пізнати її.

Білий Ведмідь пригладив лапами хутро, щоб виглядати статечніше, і почав:
— Так, рік тому я ще багато чого не знав. Коли я почув ту пісню, вона була тонша й делікатніша за всі пісні, і я знав, що завжди міг би її слухати. А ще знав — і від цього мені було трохи тужно, — що сам не вмів би її заспівати. Бо надто тонка вона. Бо вона про щось, чого я ще не пізнав. Мандруючи, я постійно її згадував. Згадував її, коли дійшов до місць, де навесні тануть сніги і з-під них показується земля. Згадував, коли бачив тонкі струмочки, що течуть згори вниз довірливо й легко, і коли бачив, як радісно вітають весну звірі, яких я зустрічав на шляху. Ця пісня почала звучати в мені, бо я бачив, який увесь світ красивий і якою радістю повниться все, що в ньому є. Вперше в мене так дивно стискалося серце від самої тільки радості, і поруч із радістю було ще щось — тремке, як струна. І без цієї тремкості, про яку я раніше не знав, радість не була би повною. Часом я навіть не міг нікуди йти. Просто сідав собі й дивився на цілий Божий світ і дякував, що він такий добрий. І в мені почала звучати моя власна пісня ніжності, і була вона як вода, що шумить, і як світло, що розливається всюди і все собою заповнює, і як сніг, що виблискує на сонці, — і навіть іще гарніша. Ця пісня заповнила все моє серце, і мені хотілося, щоб вона ніколи не минала і не закінчувалась. А вночі я дивився на Полярну зірку, і мені так хотілося розділити з вами все те, що я бачив і відчував. І я знав: те, що відчуваю, теж називається ніжністю...

І Ведмідь знічено змовк, а друзі вдячно обняли його. Далі заговорив Білий Пес.
— Любий Ведмедю, ти так гарно розповів, що я вже й не знаю, що мені додати. Я теж багато світу оббіг за цей рік. Часто бував у лісах і в горах, а ще приходив у різні села й міста. Я теж бачив, як на вершинах гір розквітають прегарні квіти, бачив зливи і водоспади, бачив веселку. І вони справді були гарні, як ти й розповів. І моє серце теж тремтіло від вдячності за те, що світ такий прекрасний. А ще я пізнав людей і бачив сльози й усміх на їхніх обличчях. Бачив багато їхнього смутку й любові. І побачив, що їхня любов робить світ іще красивішим. Що найгарніша веселка не та, яка просто з'явилася на небі, а та, яку хтось побачив і привітав усміхом. Гарний дощ — той, під яким мокнеш із кимось найдорожчим. Найгарніша дорога — пройдена вдвох. Найгарніша квітка — та, яку хтось простягне комусь із любов'ю. Найбільша любов — та, що готова дарувати радість і розділити біль, нічого не відкидаючи. Не знаю, як це сказати... Але коли я це все побачив, моє серце теж наповнилося ніжністю... Бо велика, дуже велика любов.

І Пес також змовк. Тоді несміливо озвався Тюлень.
— Мені дуже ніяково починати свою розповідь. Я дуже небагато побачив за цей рік. Океан і тут, удома, і трохи далі майже однаковий. Я зустрічав у ньому різних риб, часом бачив здалеку кораблі й людей на них, але не підпливав їх роздивитися. Бачив різні морські рослини... Але ніяких великих див зі мною не сталося. Крім, хіба що, одного. Котрогось дня я побачив когось дуже подібного на мене і водночас дуже інакшого. Тобто дуже інакшу. Вона була така делікатна. Пливла так граційно й красиво, що я, зачудований, дивився на неї і, не знати чому, аж утратив дар мови. І коли вона зупинилася біля мене і привіталася, я якусь мить нічого не міг відповісти. І тоді вона так гарно-гарно засміялась — і в тому сміхові не було насмішки, тільки радість — тонка, як дзеленчання дзвіночків. І я теж засміявся і відповів на вітання. Відтоді ми мандрували разом. Але мені здається, що в мандрах я ні на що не дивився надто уважно, бо найдужче мені тепер хотілось дивитися тільки на свою приятельку-тюленя, і я не встиг дізнатися за цей рік, що таке ніжність. Я просто постійно дивився на неї і думав, за що мені такий дар — її зустріти... А коли її немає поруч, думаю про неї з таким... — і Тюленеві забракло слів, — думаю, е-е-е, — і раптом він теж сказав саме так, — думаю про неї з такою ніжністю...

І на радощах Тюлень заплескав, а за ним і його друзі, бо дуже зраділи, що його подорож принесла йому аж такий дар.

Поки звірята розповідали про свої мандри, вже зовсім смеркло, і тепер, у темряві, всім трьом захотілося просто посидіти разом, нічого не говорячи. Мовчки побути ось так, тихо-тихо, без жодних слів. Так вони сиділи на крижині, дивилися в пітьму, і кожен думав про щось своє. Аж урешті Ведмідь сказав:
— Час додому. Завтра Різдво, і ще треба трохи до нього приготуватися.

Пес тихо додав:
— Так, дуже особливе Різдво, в якому ми вже знаємо, що таке ніжність.

А Тюлень не сказав нічого, тільки задумано дивився на світло зірки, що виринала з темряви. І його мовчання було промовистіше за всі слова.