Проте, що означає «бути Словом»?

У пошуках відповіді на це запитання одна за одною проминають безсонні ночі нашого самотника. До принад безсоння, разом із нічною тишею, належить іще й важко-досяжна за білого дня можливість зосередження, «спонтанна ейдетична редукція», створювана ясним колом світла, яке рівно ллється з-під абажура настільної лампи і в межі якого категорично заборонено вступати усім на світі Віям, душам, що блукають без тіл, і решті найрізноманітніших демонів, до яких, поза сумнівом, належать недоречені думки, випадкові спогади і нездійснені мрії. Інколи здається, що кілька годин ось такого зосередженого руху думки виправдовують і з надлишком покривають періоди безсонного кохання, а може, й усю сукупність абсурдного проминання людського часу. Буття Словом видається самотникові чимось дуже подібним до цих насичених добрим, творчим і живим часом чувань, безперешкодним плином свідомості у знаному і бажаному їй напрямку. Буття Словом бачиться тоді як цілковита осмисленість власної екзистенції, ясність і прозорість, де все, що є — і все, що є мною, з океанічними глибинами несвідомого та трансперсонального включно, — все це названо й висловлено. Буття Словом постає як єдино належний людині, властивий і гідний її спосіб виконання свого «є», спосіб кшталтування цього «існую», позбавляння його вродженої та набутої аморфності, спосіб проявлення — або створення — або ж того й іншого разом — у структурі. Ось таку структуровану екзистенцію самотник і ототожнює з дійсним буттям, позаяк інші можливі співвіднесення йому невідомі. Але завдяки життєвому досвіду він знає одну неспростовну правду: кожна духовна споруда, яку зводить у собі людина протягом дня або ночі, неминуче руйнується під час розчинення свідомості у сні. Людина тече. Скільки разів доводилося йому сидіти за столом, закінчивши всі духовні вправи та справи, і, відчуваючи власну вибудуваність, ледь не досконалість, майже з розпачем розуміти, що після чергового зникання в іншій реальності ти застанеш на місці цього храму жалюгідні рештки, потовчене скло вітражів і статуї богів із повідбиваними головами. Як забезпечити тяглість свідомості й створити їй умови живого, неперервного росту? Чи можливим є це для істоти, котра усвідомлює себе часовою, ідентифікуючи себе з «людиною»? Або, вдаючись до метафори: чи можна що-небудь збудувати правою рукою свідомого чування, коли його ж таки знищувати лівою рукою непритомності сну?

Наш безсонник не є надто великим оригіналом, рятуючись від припливів хаосу ідеєю направи або ж ритуалу. Злій безконечності кочових набігів аморфності він хоче протиставити добру сталість і неперервність опору. Якраз ритуал бачиться йому провідником духовної енергії понад усіма прірвами сну, якраз у методичному, щоденному, ретельному виконанні одного й того самого сподівається він уберегтися від множинності «невідворотних випадковостей», кажучи словами поетки, від тієї множинності, якою вщерть наповнене наше існування. Він розуміє, що істотною є не імітація того або іншого обраного ладу, яка неодмінно закінчується конструюванням нежиттєздатної замкненої системи (приклади такої імітації кожен із нас постійно має перед очима: казарма, в'язниця, монастир, лікарня, метро); необхідною умовою кожного органічного ладу є його створення щоразу наново або ж уперше, неквапливе вирощування і плекання в образі живої істоти, а не похапливе механічне складання з запасних частин.

Єдиним критерієм життєвості ладу самотник обирає власне серце і безпомилковий досвід прирощення буття, оте непередаване словами враження присутньої істини, — або ж Святого Духа, якщо скористатися категоріями християнської парадигми. Одночасно з цим вибором самотник усвідомлює ще одну небуденну обставину: остаточна досконалість, довершеність ладу, остаточне його втілення є смертю, неможливістю щось додати або змінити.

Тут я спохоплююся, бо мислення в черговий раз зробило характерну помилку, ототожнивши себе з самим собою, таким собі трансцендентним суб'єктом, непідвладним безсонню, хворобам або поганому настроєві, викликаному низьким тиском тощо. Не існує такого уявлення, яке б не було уявленням того, хто його має. Уявлювання найдосконалішого способу життя виявиться безсилим перед сущим, до якого хочуть застосувати цей метод, спосіб або ритуал; тим більшою буде ця безсилість, коли той, хто уявляє і збирається застосувати спосіб, усвідомить, що він не може вийти задля цього за межі себе-сущого. А застосування потребує насамперед окремішності, розрізнення поміж суб'єктом-об'єктом.

Але уявлення і планування — це не те саме, що й вирощування ладу. Йдеться не про порядок у частковостях, навіть не про наповнення внутрішнього порожнього простору живим часом; мається на увазі неперервність зв'язку, що з'єднує дні й роки, хребет долі, неможливий без осмислення вповні свого існування. Лад — це не обов'язково обрахованість, лад — це доля. Осмислене втілення ладу буде структуруванням долі, подібно до того, як історія є структуруванням природного буття й наповненням його часом людини. Але здійснювання історії в природі не є осмисленим утіленням чогось перед-даного або ідеального. Як можна втілювати лад долі, не знаючи цієї долі наперед? Ми звикли до порівняння долі зі шляхом; тільки пройшовши той шлях до кінця, довідаєшся, куди він вів. Проте слово «осмислення» в моєму розумінні означає не «відання» або ж «знання». Знання завжди виникає внаслідок чогось, це велике спізнення і спрощення, велика неповнота. Натомість осмислення і є, властиво, рухом буття, синонімом долі, в якому, однак, відсвічують ще й інші нюанси значення, адже осмислення — це й відданість долі, яка протистоїть кожній перед-даності й долає її, це довіра до долі й любов, це свідома корекція та покірне слідування законам свого росту; осмислення — це прощення долі й терпимість до неї. Осмислення як покора означає не пасивне перетерплювання долі, а захоплене її проявлення; воно потребує безстрашності й самозречення, яке в осмисленні перестає бути безповоротною втратою самототожності. Самозречення — це зречення всього випадкового й безладного (бездольного), пасинкування аморфного в собі задля інтенсивнішого й структурованішого проявлення, гераклітівська «сухість» і позбування надміру «вологи».

Зрікаючись себе, все одно не зречешся себе доконечно, йдучи на це зречення й усвідомлюючи його. Отож, услід за цим слід зректися зречення і зректися зречення зречення і знову. Безмежність зречень — а все одно гірчичне зерно «я» залишається в наявності. Прирощення цього «я» і його «існую», на противагу зреченню, є так само безмежним. Адже прирощення — це так чи інакше завойовництво. Важко визнати власну обмеженість, ще важче, майже неможливо, визнати власну безмежність. Адже обмеженість «я» — це зумовленість іззовні, а його безмежність — зумовленість ізсередини. Якби вдалося врівноважити ці дві зумовленості, можна було б усталити лад, обравши його мірою рівновагу між очевидним і незримим. Рівновага полягає в осмисленні їхньої єдності, взаємоналежності й причетності. Рівновага здобувається через причетність або, іншими словами, через Причастя. Атом є часткою Всесвіту, його «долею». Через долю «я» стає причетним. Осмисливши своє існування як долю, тобто частку цілого, я починаю шукати відчуття причетності до цілого в безпосередньому чині. Це можна назвати покірним і безстрашним проявленням долі та нікому-неналежності. «Нікомуненалежність» — тому що моя доля належить буттю, це Його частка в моєму існуванні собою. Доля лучить мене з буттям, і в ній я усвідомлюю себе Його дитиною. Саме тому осмислення є не тільки любов'ю до долі, а й любов'ю до буття.

Не одну безсонну ніч пережив я в ось таких або подібних роздумах про долю, буття, лад, ритуал, свободу, природу тощо. Найбільшою вадою було те, що ці міркування й усе, до чого я приходив на їхньому шляху, дуже швидко забувалися. Кожної наступної ночі звучала інша тема, роздумуванню над якою я віддавався палко і сповна, як юний коханець — своїй першій жінці. Але приходив ранок і все забирав з собою — глибокі прозріння, небуденні осяяння, геніальні відкриття і здогади. «Ти вже маєш свою нагороду», — ніби проказував він, маючи на увазі нічні самоспалювання живої думки. Спустошений, я розгублено озирав письмовий стіл, на якому лежали дві-три картки з окремими фразами, записаними похапцем, часто без розділових знаків, позаяк я боявся втратити напругу й потік дискурсу, спокусившись записуванням його. Як тепер об'єднати ці уривчасті речення, схожі радше на вигуки або знаки запитання, як відновити оту цілісність теоретичного бачення, таку багату алюзіями, цитатами, дивовижними збігами та приголомшливими відкриттями? Хто спроможеться тепер воскресити оцього бляклого в сірому світанковому світлі Лазара? Тільки не я. Пекли невиспані очі, а попереду бовваніли примари ще кількох неможливих годин, коли я марно намагатимуся заснути.

Страшно навіть подумати, скільки разів пробував я переламати свій химерний спосіб життя; скільки разів робилися добрі, сповнені поваги постанови, — «з завтрашнього дня починаю жити ранковим життям». Існували два способи, з допомогою котрих я сподівався перехитрувати безсоння, обидва нестерпно тяжкі в їхньому практичному втіленні, — й однаково безрезультатні, як виявилося через кілька років. Перший із них, «еволюційний», полягав у поступовому поверненні до «нормального» режиму; тобто щодня слід було прокидатися на годину раніше — і на годину раніш вкладатися до ліжка.