Каньовський скочив на коня, і за ним тільки закуріло.

Дід співав, Амфібрахій з Устимком сиділи бій нього, довкола стояли люди. Амфібрахій був настільки пригнічений, що жодної молодиці не вщипнув, жодній дівці не посміхнувся і не послав розпусного бісика...

Що ж на них чекає?

З поважною охороною прибули старці на вечерю до Каньовського. Про нього далеко йшла слава як про страшенного марнотрата, тож смажені поросята на рожнах, десятки чи, може, сотні страв на довжелезних столах не дуже їх здивували... Таких страв, які лежали там на мисках, тарілках, тарелях та підносах, Устимко ніколи навіть і не бачив. Як звабливо все це пахтіло! А яке ж воно має бути смачнезне! Бідному хлопчикові набрався повний рот слини, особливо коли побачив, як тлусте повареня, сидячи на сходах ганку, вминало смажену курку, кидаючи здоровенному псові такі шматки, якими й Устимко не погребував би поживитися.

Дід, видно, здогадався, про що думає хлопчик, тому погладив його по голівці і тихенько, ніби сам до себе, але так, щоб почув малий, прошепотів: «А наша каша все одно смачніша! Ну, хто з них хоч раз пробував нашу кашу?»

Устимко поглянув на діда і сильніше стиснув його руку, але той уже не звертав уваги на хлопчика, а своїми невидющими очима дивився кудись перед собою і щось шепотів. Що саме — малий уже не чув.

Амфібрахій ішов попереду, винувато похиливши голову. Самому пропадати не страшно. Діда шкода. І малого. Ні в чому не винні. І треба воно було йому?..

Зайшли досередини. Там уже бенкетували. Лунала музика, присутні про щось перемовлялися, сміялись. Усі знали, що Каньовський любить бенкети, полювання, добре вино та гарних жінок і немає для нього, мабуть, більшої кари, як пережити праведно та по-християнськи піст. Та й не постував він ніколи. От і зараз. А навіщо? Грошей на забаганки вистарчає, тож який сенс себе обмежувати? Хтозна, що там, на тому світі буде? Та й чи буде той світ узагалі? Треба поспішати пожити тут. І так, щоб усмак! Тож помирати йому зовсім не хотілося. Тим більше зараз. Тим більше так безславно. А за управителем давно спостерігалася зайва пожадливість, заздрість, хоча він і не бідував: його, збіднілого дворянина і далекого родича, Каньовський поселив у добротному будиночку, незле платив, заплющував очі на його крадіжки (ну, і сам же таким не гребував, тож міг зрозуміти), а той і справді знав, що і де у Каньовського погано лежить, тож легко міг прибрати все це до рук. Та й у маєтку цьому він не так уже й часто бував, тож управитель був майже повноправним господарем. Хоча й від покійних батьків спадок йому дістався не такий малий. Треба було обачніше в карти грати. Але й це міг Каньовський зрозуміти... Але ж замахнутися на його життя! Ну-ну, подивимося, що з того буде! Ну, що ж тут удієш? Свиня невдячна. От і допомагай бідним родичам після цього!

Музика стихла. Старців підвели до пана.

Стояли перед господарем. Малий тулився до діда і міцно тримав його за рукав, дід був напрочуд стриманим і дивився кудись перед собою. Він здавався вищим за все, що тут відбувалося, старшим за Каньовського, мудрішим за нього. І якби не проста сіра свита, не стоптані чоботи, не кобза під полою,  то можна було б подумати, що пан, ні, не пан, а сам цар стоїть ось тут, посеред  покоїв. І такими мізерними здавалися ці покої, ця суєта, ці пишно вбрані пани і сам Каньовський! Бо не було в ньому правди, не було в ньому щирості, які вивищували діда Мартина над ним, наближали його до вічності і праведності. Що був проти нього якийсь там Каньовський з усіма своїми грішми та маєтками?

І тулився до нього малий Устимко, розуміючи, що сильнішого за діда у цій залі немає нікого.