Дорогою зупинялися в селах, старцювали. Устимко приспівував дідам. Амфібрахій шукав підробіток. То молитви продавав свої спудейські, то щось комусь косив чи рубав, а бувало, хтось приходив до діда і просив якогось зілля на лік і тоді дід, пояснивши Амфібрахію, яку саме траву треба принести, посилав його на пошуки. Дуже часто дід досить точно вказував, куди саме йти і де рвати чи копати, що при тім примовити, що покласти на землю. Часом Амфібрахій, керуючись настановами старого кобзаря, знаходив траву дуже швидко, але чекав аж до заходу сонця, або доки на небі згасне остання зірка, або до іншої якої пори, — тільки тоді можна було зірвати її так, щоб вона мала силу прогнати духа хвороби. Чи вірив у все це сам Амфібрахій? Мабуть, ні. Але так треба було зробити. Саме так, а не інакше. Тож і робив, як веліли. Якісь звичні трави, такі як материнка, ромашка, липовий цвіт чи полин, знали всі, тож Амфібрахій шукав у лісах ліпник та калган, прикрит і переступень, розрив-траву та адамове яблуко. Бувало, дід просив принести зілля так, щоб дорогою не промовити ні до кого жодного слова. І Амфібрахій мовчав. Шукав якісь потаємні стежки, аби менше зустрічатися з людьми, а коли не витримував і все-таки говорив з кимось, вертався назад і починав усе наново. Дід би все одно ніколи не дізнався, говорив він із кимось чи ні, але дурити сліпого... не по-людському.

Та основним заробком Амфібрахія у цю пору була допомога на жнивах. Люди були зайняті в полі, і не було їм часу зараз слухати кобзарські псальми, думи та пісні. Зупинялися в селах на кілька днів, діди більше відпочивали й розмовляли, Устимко гасав із ровесниками, десь комусь щось допомагав, а вечорами старці йшли по хатах чи в поле до жниварів, які часто там і залишалися на ночівлю, і співали для них. Разом їли куліш і кашу, говорили про життя, про джуму, про козаків, про батька Сагайдачного і Дорошенка, згадували про Ляща, що за наказом Конецьпольського років десять тому на Великдень вирізав усіх людей, які тільки були в церкві, навіть дітей не милував (Не бояться люди гріха, де ж то таке робити...), і про війну, про унію (І навіщо вона здалася? І що ж тепер з того буде? Чи не покарає їх за це Бог?). Пани собі щось там мудрують, а у хлопів чуби тріщать... З усіх сторін обсіли нашого брата вороги і ніяк не дадуть нам спокою. А нам же так мало треба для того, аби просто жити, — клапоть землі й ковток волі.

А натомлені за день дівчата лягали на землю, простягали змучені від роботи руки вздовж тіл і співали щось таке журливе та сердечне, ніби кликали кого з темряви, а він, отой хтось, усе не йшов і не йшов. І здавалося, навіть поворухнутись від утоми вже не можуть. І тільки голоси їхні свідчили про те, що вони живі. Замовкало тоді все довкола. Все слухало лише їх... і про що б вони не співали: чи про милого, який не прийшов, чи про струєного Гриця, чи про те, як брат із сестрою стали квітами, — це було... велично. Це була їхня, дівоча молитва, яку, крім них, ніхто не зміг би повторити. Для чоловіків це було недосяжно. Жінки або ті дівчата, що знаходили собі пару, назавжди втрачали цю здатність співати саме так.

Діди співали теж.

Але не тільки співали. Вони переказували родичам із далеких сіл новини, часом передавали передачі — переважно гроші: «Там, за верстов десять, село є таке, Вербівці називається. Там Паляниці живуть. То ви Гната Паляницю спитайте. То родич наш, удівець. Чули, що корову йому грім забив. То ми оце йому тут трохи зібрали. Передасте?» Старці брали. Дякували за довіру, перепитували ще щось за тих Паляниць, аби нічого не наплутати. А Амфібрахій лише дивувався: як ці люди можуть так вірити їм? Простим подорожнім, чужим, незнайомим... Вони ж можуть просто оминути ті Вербівці, і ніхто й не дізнається, хто вони і куди пішли. Що це — наївність чи безмежна довіра до тих, хто несе слово правди? «А може, щось йому ще переказати, тому вдівцеві Паляниці?» — «Перекажіть, що у нас усе добре, а от у дядини його, Одарки, син утопився. Вже чималий хлопець був. Та на все Божа воля. І Ліцінарові не пережили пошесті. Всіх покосило, вижило тільки мале одне, ще в колисці. То люди забрали, там у них сусіди бездітні були...» Якось наговорили стільки, що й годі було все запам'ятати. Амфібрахій слухав-слухав, а тоді дістав із кишені перо та каламар, пошукав пляшечку з чорнилом і почав усе записувати. Тепер точно не наплутають. Паперу в нього було небагато (та й не купиш же його, бо дорогий!), тому писав дрібненько, скорочував слова, аби лише записати основне.

Так запрацювала їхня «пошта». Пакуночки вони передавали за призначенням, а листи  Амфібрахій зачитував адресатам.

Устимко завжди дивувався, що Амфібрахій, виявляється, вміє не лише букви-кузьки на слова перетворювати, а й слова може буквами записувати.