Гроші нині є еквівалентом життя, скаже кожна Офісна Людина. Маєш їх — ти на коні, не маєш — тебе затопчуть. Грошові відзнаки — це кров життя, лише їм варто молитися, лише для них треба створювати культові споруди, де має бути поєднана мудрість різних релігій у ставленні до матеріального, бо кесар завжди хоче кесаревого, а не духовного.

До слова «духовність» Офісна Людина ставиться з підозрою, прикритою сарказмом. Що ж, під егідою цього лозунгу творили злочини і переступи. Це слово використовували, як презерватив, щоб швидко викинути після злуки з якоюсь доктриною. Народники і їхні майбутні фальшивомонетники також зацукрували й спрофанували це слово.

Але Офісна Людина разом із водою вихлюпнула й дитину, не пам'ятаючи дотиків світла. Тому її підозра є підозрою сліпого, який не вірить, що сонце все ж таки світить і гріє.

Навряд чи між двома офісними людьми може виникнути щось подібне до кохання. Нє, нє, це нерозумно, для чого нам робочі романи? Є інші способи статевої релаксації. Є інші шляхи розслабону.

Будь-яке кохання — це міфи, видумані неврівноваженими митцями і зграйкою їх шанувальників. Є приязнь, є симпатії, є інстинкт, якому неможливо опиратися, ми можемо навіть визнати, що існують тимчасові потьмарення розуму. Але й вони закроєні на дії великого інстинкту розмноження. Отже, є лише наказ до розмноження, прикрашений невротиками, які чомусь творять культуру.

Так, Офісна Людина направду не пам'ятає дотиків світла. Або, пригадуючи, із кров'ю відриває свою маску. А далі на неї чигає або переродження, або конання. Зрештою, переродження або конання чигають на всіх.

Любов виникає не завдяки, а всупереч. Вона співчуває, а не вимагає. Вона — це жаль і біль, а не захцянки двох егоцентричних субстанцій. Вона вбирає в себе все, бо любові ніщо ніколи не є відразливим чи небезпечним.

Ніхто не може вирахувати її приходу. Для неї нема ні перепон, ні застережень. Але вона приходить слабосилим дитятком. А потім ми або ростимо цього малюка, або нищимо.