Дивно влаштоване Семисвіття...

Нічого Волошко так не боявся, як того, що мати взнає, що то він їй Лельник на пшик спустив. Коли б не той страх, хіба б він рвонув із отим собацюрою Семарглом?! Хоча, хто його знає, може, і рвонув би, а може, й... ні. І не був би тепер тілом змієвич. А може, і був би... І що дивно, матері оте все наче й невтямки. Лельник свій, дякувати батькові, що відразу повіз дівок до Лади, довела до пуття і тепер порається собі, наче й не було нічого.

Та й навколо Милави втихло, як тільки Чаруня привезла дівку від Зимни-пупорізки з червоною, як у Малка після горівки, пикою та цілою торбою всіляких збаночків із мастилом, аби з того червоного вигоріло на красне. Хіба дівки знов товчуться під Милавиною хатою, випрошуючи й собі якої мазюкалки на прищі та веснянки.

А мати порається та порається. Наче й не змієвич він тепер, наче й не знає, скільки всього переколотилося через нього за той малий кавалок часу.

Волошко сидить на призьбі, тихо жує перепічку й думає собі: «Дурно Вродка каже, що мати все чує. Диви, скільки ми всього понавиробляли, а їй хоч би що! Хіба б вона ото так спокійно ті борщі варила, коли б знала, де ми моталися поза її чуттям?!»

А Врода й сама не знає, що думати. Як же вона боялася, що мати взнає, що вона Волошка-дурня не встерегла! Як боялася! З того переляку самого Чорнобога задурила! І що? Мати наче й не чує, що з того Волошка вимісилося поза її спиною! Наче не чує, кого її берегинька мала осилила, поки вона з чужими дівками возилася!..

Мати, як ошпарена, бігала Стрибожем, даючи всьому лад, і Врода мусить не відставати: то розсаду розносила, то миски мила, то кашу затовкувала, то чиїхось пуцьвірінків чучукала... Крутилася як та муха в окропі та все не могла втямити: «Невже таки мати не вчула?! Невже вони і її чуття обійшли, як того Гадючого царя?!»

А Вабка теж крутилася дзиґою. Уже разів двадцять обернулася перед Лютом то в той бік, то в інший, метляючи над споришами новою спідницею, що мати їй за котюгу подарувала. І реготала на всі груди аж до сліз, аби геть виреготати з себе той страх, що затис був її серце, як той Волошко зник. Як же вона злякалася, що з ним щось таке стане, чому вона ради не дасть! А таки не стало! Таки була в неї рада на кожну його дур! Бо вона не якась берегинька-колохатипхайка! Вона лярва! І то така лярва, що, може, і Вражеву дочку колись перетанцює, як божі не зрадять! І добре, що й Волошко тепер як вона — тілом змієвич. Таки вони до пари!..

А Лют нічого не боявся. Бо чого йому боятися, як божі далеко, а людям він якось раду дасть, бо до цього дня давав, то чого має бути інакше... Диви-оно, які всі хитрі — і Вабка, і Вродка. А що вони втнули б, коли б не він коло них?! Так би й пишалася та Милава Стрибожем, а у Вродки ніс від сліз бубнявів... А тепер диви, яка біга — тільки мигтить за нею!.. Вишкварка...

І Будимир нічого не боявся. Хіба себе самого… Але від того спасу не було. Сидів собі коло кузні, витягнувши ноги, й пахкав люлькою, аби ніхто говорити до нього не надумав...

А Гаїна так перетерпілася на тому Лельнику, що нарадуватися не могла, що воно якось минулося. Бо ото відколи вчинила той переступ із тими дітьми, відтоді наче зламала щось, Вищими на неї покладене, усе боялася, що таки піде не так. І як той Лельник ото увірвався на рівному місці, була б здуріла зі страху, що то і є воно — ота кара всій окраїні за її, чуйної, переступ, за її Гаїнине щастя! Вона так боялася порушити той хиткий лад, що таки настав, коли вони все виправили, що дітей своїх незволених навіть чуттям не торкнулася: є, живі, здорові, при хаті, при роботі, — отже все до Ладу.

Гаїна кинулася в буденні клопоти, як дідько у вир, — тільки диміло за нею по всьому Стрибожі! А що дітей і чоловіка свого вона за тим біганням старалася у душу не взяти, то й не знала про їхню наглу пригоду. Не хотіла нічого знати, поки, божам дякувати, все і так добре...

Будимир знав, що не добре, та мовчав, бо сам був винен. І сам не мав на себе ні ради, ні кари. Тільки й того, що над Красногіркою куріло з його люльки тонкою цівкою аж до самої хмари...

Одна Чаруня пишалася на вигоні, як той індик, уже й не знаючи, кому розказати, що її мала котюгу до хати приманила. Бо таки її Вабка вдалася понад неї! Таку ніякий Вражий син під себе не підімне! Така не вродить, як од вітру, перед самим Великим Таном дитя! Як ця мала лярва у сім літ котюгу до хати приманила, то що буде з неї на третій седмиці!! Та коло її хати сам Дажбог бичком ревти буде! Див солов'єм заливатиметься, аби тільки вийшла! Нехай не вона, Чаруня Любчина, то її Вабка буде таки лярвою понад лярви! Перетанцює у Великім Тані усе Семисвіття і буде!

Чаруня аж забула, що сонце покотилося до ночі, так їй перед очима стояло, як Вабка «перетанцьовує» — тільки чорна грива палахкотить над голими персами, тільки ноги, як два крила у ластівки, над бубнищем летять, землі не чути під ними... як та Вражева дочка.

Раз у житі бачила Чаруня, як танцює змієніжка Лихо. Любас її, син Вражів, що таки втнув лярві дитя, провів якось Чаруню тихцем на край кручі. Славута там лежала внизу як море — тільки сизіло, де мав бути другий берег. Сонце падало їм поза спини, і мілина під кручею аж світилася од того пізнього палкого сонця. І на тім мілкім — не у воді й не на землі — танцювала змієнога Лихо.

Божі й Праве! Як вона танцювала! Чорне тіло її звивалося кожною дрібною рисочкою і жодна війка не тріпотіла марно. Вона заслоняла собою весь білий світ! Весь білий світ пропадав поза її високими тугими персами, тонув межи хвилі її смоляного волосся, змився і ник коло її високих, виточених як у тої оленички, ніг! Весь світ вміщався у її танок! І оте натомлене за день сонце. І Славута з її тихим глибоким диханням. І хмарка мошви над водою. І туман на тім боці землі. І навіть вона, Чаруня, зі своїм любасом і вже зав'язаною в ній дитиною... Все дихало й трепетало у тому танці. І нічого кращого в своєму житті Чаруня не бачила. Хіба, може, зведеться ось її Вабка над неї, над Вражу кров батькову, та затанцює так, що й Лихо заплаче від неспромоги... Її Вабка, Чаруніна...

А поки мусила вертатися на тверду землю та бігти до хати знімати усі коралі, та намисля, та силянки, міняти сорочку на намітку та йти в поле. Бо ще не встигли той плаканий Лельник минути, а вже треба було до роси встигнути на жита. Бо саме на часі просити Діванну, аби дала сили озимому, та ярому, та траві-покосам. А та Діва-іва, або, як її ще звали при храмі, — Дів-панна чи й просто Діванна, була первісткою Диви Світовиди та Дива Чорнобога й терпіти не могла сорочок, а носила лише довгі мережані намітки, що ними обкручувала своє доладне тіло так, аби перса, її гордість і краса, лишалися на виду. Того й танцювати до неї слід було у намітці.

Й кожна лярва змалку вчилася викручувати ті ткані гони навколо стану та мусила надбати не лише білих наміток із малими прошвами на голову, а й понавишивати червоних, і чорних, і жовтих, і семибарвних. Бо не одна та Діванна хотіла, аби перед нею танцювали без сорочки. На що вже її брат-двійня Світовид Білобог вдався у матір Диву — сумирний, білотілий та ясноокий, а й той на свято теж сорочки не просив. І Дажбог, і Перун Вергунець, і Чудо-Юдо Окіян, і... Хіба Рід та ще Мокошині хлопці любили розперізувати грубих стегнистих молодух із картатих запасок, аби задерти їм на вуха вишивані сорочки... але про танці тоді не йшлося...

Білобог брався за всяку справу й чи не з малого цілісінький день товкся межи людей, помагаючи при всякій нагоді. Мав золоті руки й одне що терпіти не міг, то всяке ледащо та недбальство. Зрештою, мати, що на її руках був із волі Ма весь світ видимий, поставила Світовида дивитися за білим днем і всіма людськими клопотами при тому. А Діванна вдалася у Дива — смугла, гінка, гривата та норовлива. Нічого вона так не любила, як чорною кобилицею нестися крізь ніч, лишаючи по собі срібні роси та враз розбуяле зело... А ще любила тан. І жодна повітруля чи віла, жодна божа чи дужа не втнули б того, що могла витанцювати Діванна-срібноніжка. Може, тому їй несли дари лярви по всім Семисвітті і кожна мріяла хоч би раз на віку побачити, як танцює на веселці Діванна, прикрита хіба своєю красою.

До чоловіків Діва-іва шани не мала, тому ярину засівати починали не матері навіть, а найзагонистіші баби у кожнім роді. Набирали повні пелени зерна аж так, щоб світити проти світу не лише литками, а й вибіленими за Зимовію стегнами та зарошеними вінками, випускали з пазух груди, розпускали коси і, ступаючи босими ногами по сирій землі, сіяли зерно. А вже чоловіки додивлялися, щоб жоден слід позад них не лишився не заскородженим, не прикритим. Бо багато біди можна було наробити, коли б хто той свіжий слід зумів вихопити з нового поля.

Але нині йшлося не на сівбу, а на зав'язь. Під вечір, як уже роса сіла на зелені, а ніч ще не надійшла, по всіх полях посходилися люди з вечерею на тканих червоно рушниках. Найзагонистіші з родів молодиці винесли посеред загального поля по вінця повні горівкою дощові дійниці, що мали, як Дива та Жива, по чотири цицьки на кожен бік світу.

Оту горівку, казали, вигадали божі, аби всі малі без розбору могли відчути себе хоч на якийсь час по-божому вільно, радісно та спокійно. Дива дала зерна та хмелю, Додола — води, а Сварга зі Стригою, пропустивши те все крізь Рарогів дух, зробили горівку. Вона була прозора як вода, палка та горюча як вогонь і п'янка як небесний вітер. Не суриця, звісно. Але й пити було вільно всім, а не тільки тим, що вже здужали стати на шляхи божів.