Жила собі Киця, яка дуже любила дивитися в небо. Її приваблювали там не горобці й метелики, як інших Киць, — просто вона мріяла літати. Коли киця подорослішала, у неї народилося Кошеня. Вона, як кожна матуся, любила своє дитятко і нічого особливого в ньому не помічала. Хоч і вважала найособливішою дитинкою у світі. Та все ж Кошенятко було незвичайне. Воно мало хутро кольору неба. А хіба бачив хтось колись киць із хутром якогось іншого кольору... ...крім сірого, чорного, рудого, білого, сірого чи суміші цих кольорів? Кошенятко також не дивувалося своїй синій шубці. Бо понад усе воно любило дивитися в небо. Одного вечора, лягаючи спати, Кошенятко спитало у мами: — Чому я не літаю? — Киці не літають, мнявкеньке моє, — ніжно й журливо відповіла мама. — Це можливо лише вві сні... Але останніх слів Кошенятко вже не почуло, бо... мандрувало небом. Спершу воно літало понад самою землею — йому було трішки лячно. І метелики дуже кумедно сахалися від несподіваного видива. Пізніше Кошенятко наважилося наздоганяти горобців. Маленькі пташки теж були неабияк здивовані появою пухнастого супутника. А потім... Потім воно злетіло на хмару й стало бавитися на ній, ніби на пухкій і пругкій подушці. Кошенятко так захопилося, що не помітило, як поруч прихмарився (ну не приземлився ж!) могутній птах. Орел летів здалеку й далеко, тож йому треба було відпочити. Чом би й не на м'якій хмарині? Адже тільки так ніхто не помітить, що величний і безстрашний цар птахів теж іноді втомлюється. Побачивши Кошенятко, що пустує на хмарі, Орел оторопів. Мало не впав із хмари від подиву! — Чому тут кіт? Коти не літають!!! — розгублений птах заговорив сам із собою, хоча досі його вважали мовчуном. Може, Синє Кошенятко й відповіло б Орлу, однак воно було майже біля дому. Звірятко вже скучило за своєю мнявкенькою ніжною мамою. — То звичайні коти не літають. А хіба ти бачив коли-небудь раніше синіх котів? — сказав сам собі цар птахів і, збитий з пантелику такою пригодою, полетів у невідомому напрямку. Біла Киця Одна Киця була зовсім біла: і вушка, і лапки, і хвіст, і спинка, і навіть вуса. Лише очі були блакитні, а подушечки на лапах — рожеві. Киця народилася весною, їй не виповнилося ще навіть року. Влітку вона ганялася за метеликами. Восени ходила садком нюхати яблука у траві. Серед зеленого та жовтого Киця стрибала, мов м'ячик. Одного разу Киця прокинулася, вийшла надвір, ступила кілька кроків... Якось незвично було навколо Мерзли лапки, а згори падали маленькі холодні пір'їнки. Вони були такі крихітні, що Киця спробувала ловити їх язиком, але ті щезали перед самим її носом. Всюди чомусь було біло-білісінько, і це дуже бентежило Кицю. Вона озирнулася на свій хвіст і остаточно злякалася: хвоста не було! Та й самої Киці — теж. Щойно вона стояла тут, а от раз — і немає! — Куди я поділася? — забігала Киця, шукаючи себе. Вона була вкрай стурбована такою несподіванкою... — Сніг! Сніг! Перший сніг! — почулися десь радісні вигуки. — Та де ж я? — Киця гасала в пошуках себе та якогось снігу. — І де той сніг?.. Невдовзі то тут, то там крізь біле стали пробиватися стебла осінньої трави. А відтак — з'явилися білі лапки. Мурррррра! Киця полегшено зітхнула: вона знову є! Вона нікуди не зникла! Ніякий чарівник не зробив її невидимкою. Киця ще довго ходила по холодному білому килиму й мурмотіла: — Це — я. Це — сніг. Чи навпаки? А на Миколая Біла Киця отримала барвистого смугастого шалика. Він був довгий та дуже теплий. Киця вдягала його і більше ніколи не губила себе взимку. А ще шалик допомагав їй берегти горло від застуди, адже вона навчилася ловити язичком сніжинки ще до того, як вони розтавали від її теплого дихання. Киця потай ними смакувала. Зовсім-зовсім трішки! Смугастий Якось бавився в ніжній зеленій траві хтось маленький, м'якенький і смугастий. Малюк народився зовсім нещодавно й не дуже розумів, хто він такий. Та й розібратися в цьому було доволі важко. Вранці лагідна матуся казала: «Сонечко моє, час прокидатися!». Якщо малятко надто забруднювалося, мама докоряла: «Ох ти ж свинко моя!». А якщо він був чистенький та охайний, називала його «квіточкою». Смугастик сердито супився, коли мама зарано кликала його з прогулянки додому, і вона посміхалася: «Не дивись на мене вовчиком!». Коли, засинаючи, синочок муркотів до мами, то ставав «маминим кошенятком». Ну як тут не заплутатися? Смугастикові дуже подобалося гратися з істотами, подібними на нього: вони мали ніжки, лапки, вусики, хвостики, носики, вушка, животики й багато чого іншого. Кожен з них говорив власною мовою. І хоч це не заважало їм розуміти одне одного, але пояснити малюкові, хто він такий, ніхто не міг. Із часом Смугастик став помічати, що всі малюки чимось відрізняються між собою. В одних, наприклад, немає крилець, в інших — довгих тоненьких вусиків, у когось відсутній хвостик, плавнички чи дзьобик. І в нього, у Смугастика, теж не було крилець. Значить, він все-таки не джміль і не оса. Не було копитець. Так що він точно не зебра. Не було аж восьми лапок, як у смугастого павучка... А ти вже знаєш, хто він — Смугастик? Зелена Киця Відтоді, як Орел зустрів на хмарі Синю Кицю, він став відпочивати лише на височенних деревах. От і цього разу птах роззирнувся, чи його, бува, ніхто не бачить, і придеревився (ну не приземлився ж!) для невеличкого передиху дорогою здалеку й далеко. Цар птахів зручно вмостився на гілці, опустив крила й став розминати ноги. Раз-два? Раз-два! Адже коли ніхто не бачить, можна побути не величним і безстрашним, а звичайним птахом. Потім Орел виконав вправи для шиї: вправо-вліво, вправо-вліво... Овва! Повернувши шию ліворуч, птах закляк. Зовсім поруч серед гілля було щось та-а-а-аке... Мову йому відібрало. Пір'я настовбурчилося. Цар птахів… побачив… Зелену… Кицюню… А все починалося так. Одна Киця дуже тішилася, що настала весна і все навколо зазеленіло. Вона вийшла на вулицю, потягнулася на шовковій травичці та від радості замуркотіла. Виверталася то одним бочком, то іншим. Сонячне проміння пестило її хутро, легенький вітерець лоскотав вуса. У теплу гожу пору Киця взяла за звичку постійно ніжитися в траві, мов на килимку. А коли їй набридало, вона видряпувалася на самісіньку верхівку найвищого дерева й звідти розглядала химерні весняні хмари. Одна її подружка дуже мріяла літати, і Киця уявляла, як одного разу вони вдвох помандрують небом. Хмари повільно плинули, заколисуючи Кицю. Тож урешті вона засинала. Якби хто взявся спостерігати за Кицею, то завважив би, що її хутро за кольором майже зливається із листям на дереві! А все тому, що весною вона любила потягуватися на соковитій траві. І сік так в'ївся в її біле хутро, що Киця ходила зелена до самої зими. А от Орлу довелося сумлінно зайнятися спортом, щоб у польоті здалеку й далеко не доводилося ніде зупинятися. Відпочивав він лише вдома, зі своїми малюками. З ними так легко й приємно щомиті бути дужим та сміливим! КІНЕЦЬ Ой, ні, не кінець! А то хто за вікном прошмигнув? Та це ж… Чорна Киця Ця Киця дуже сором'язлива. А все тому, що, ледь побачивши її, усі чомусь розвертаються й ідуть іншим шляхом. Усі її бояться. Та хіба Киці бувають страшними? Насправді Чорна Киця дуже добра й лагідна, хоч трохи й загадкова. Вона мріє мати багато друзів, проте не наважується ні з ким заговорити. Тому вдень плете барвисті шалики, а вечорами, коли у сутінках її ніхто не помічає, розносить їх знайомим і незнайомим малятам... А ти маєш барвистого шалика?