І попливли дні, як купчасті хмари серед небес. Дні перестали сльозити, а небо в просвітах здобуло тієї прегарної сумовитої яскравості, яка буває лише восени. Тоді крихітні павучки й випускають з ротів лискучі й легкі нитки і ті повільно пливуть. Саме ці дні розтопили каміння, так густо накидане в підозріливе нутро Івана Василевського Аркадієм Пастухом. Хлопець жив за усталеним розпорядком, відтак у домі утворилася не одна, а дві Сфери: він був у своїй, а господарі — у своїй. Щось вони там робили, тобто до Іванових вух часом добивалися якісь звуки: щось гупало, дзенькало, текло, розвіювалися кухонні запахи, інколи спалахували короткі суперечки, як далекий перегук кулеметів, — суперечки, як правило, були між Таїсією Іванівною і Аркадієм Петровичем. Людмили ж у домі наче й не було. Інколи промигувала перед очима принагідно, але не робила спроб наблизитися до нього, одне — завжди всміхалася: гарно й яскраво. І така усмішка робила диво з її обличчям — воно розквітало. Тоді броня, якою себе оточив Іван Василевський, раптово й спалахово тріскалася і він чув, що серце його здригається. Але миттю гасив спалаха, бо вслід за тим у мозкові починав поколювати гвіздок, забитий Аркадієм Петровичем про жіночу магію. В одному ж залишався безсилий: коли на Людмилиних вустах спалахував той справді чарівний усміх, Іванові гемби, незалежно від його волі, розсувалися й імітували Людмилин. Але миттю спохоплювався, і це було вчинити зовсім не важко, бо й вона при таких зустрічах миттю зникала.

Таїсія Іванівна на нього уваги не звертала тим більше, вони лише віталися, хоч одного разу він вловив від неї пильного позира, який йому не сподобався. Аркадій же Петрович цього місяця хоч і випивав, але не аж так, щоб збурити їхній мир, проте роботу («временну», за його висловом) увіч покинув. Принаймні Людмила вранці щоразу виходила з дому, а приходила ввечері, а він, хоч і покидав обійстя, але нерегулярно; щось часом на дворі робив, наприклад лагодив паркана чи збивав собачу буду, яка чомусь розсипалася, чи ганяв голубів, яких тримав. Часом до нього сходилися голуб'ятники, відтак вели галасливі голуб'ятницькі розмови, цілком, сказати б, професійні. При зустрічах з Іваном Пастух загадково всміхався, ніби вони були пов'язані особливою таємницею. Часом перекидався принагідним словом, але в довші балачки не заходив. Оце й усе, що з'єднувало їхні Сфери, а загалом вони ніби розкошували в мирі, що його принесло до обійстя павутиння бабиного літа. Іван часом приходив пізно, вночі, але не тому, що завів дівчину, а через кіна, які таки відвідував на останньому сеансі. Пес на нього вже давно не гавкав, тому Іван припинив підгодовувати його ковбасою, відтак тварина часом дивилася на нього з печальним розумінням, у якому можна було прочитати й м'якого докора.

Але, попри все, напруження, яке відчув у перші дні свого тут перебування, не зникало. Це було щось тонке, майже непримітне, тому здобутий мир нагадував усе-таки спокій передгроззя. Не раз Іван Василевський признавався собі, що чогось очікує, бо його сторожові пункти лишалися невідпружені. З одного боку, це турбувало, з другого, творило затамований інтерес, менший, як при мисливському вогнику, але чіпкий. За одного з передсонь признався собі ще в одному: йому хотілося розгадати таємниці цього дому, а що вони існували, не сумнівався. З Федьом Салом більше не розмовляв, але часом відчував на собі його погляд — той ніби стежив за ним; він сам стежив за господарями, вони стежили за ним і одне за одним, отже, свої Сфери, хоч і на позірному рівні, з'єднували. І він силою змислів, які в нього не були затуплені на противагу розумові, відчував, що війна таки має початися, відтак у ньому спалахувало (що дивувало) незбагненне завзяття: всі вони, всі, всі — господар із господинею, і Людмила з ним, і навіть Федьо Сало, який ніби цілком вийшов із цієї Сфери, — до чогось готувалися, причому на рівні, можна сказати, прочуттєвому.

Неділями, при яскравому сонці, Людмила виходила у двір із мольбертом, галетою, фарбами, розташовувалася якраз проти Іванового вікна й малювала осінні пейзажі. Хлопець стояв на деякій відстані від вікна й дивився. Людмила уваги на те не звертала, захоплена творенням, але йому здавалося, що це зумисна демонстрація і що вона чудово знає, що з дому він за нею стежить. І він стежив, хоча напередодні щоразу давав зарік цього не чинити. Допомагали їй Пес та Кіт: Пес улягався поблизу й пильно дивився, тільки вряди-годи відриваючись до своїх бліх; Кіт же сідав на ґанку й палив до неї очима. Інколи ставав нахабніший, стрімко збігав зі сходинок, перебігав двір і стрибав їй на плече. Тоді Людмила сміялася, повертаючи в Іванів бік того профіля (в кожної людини їх два різні), який був у неї привабливіший. І це видиво розсміяної дівчини з чорним котом на плечі захоплювало й жахало Івана Василевського...

Водночас остережні пункти в ньому не дрімали, він добре знав (бо відчував), що магія супроти нього таки твориться, і тут Аркадій Пастух мав повну рацію. Відтак риштунки на його грудях миттю замикалися, а на вуста лягала зневажлива всмішка. І Людмила завжди відчувала зміну його стану, бо стривожено напівоберталася в його бік, нагадуючи лякливу лань.

Таїсія Іванівна ніколи не підходила подивитися на доччине малювання. На працю не ходила, але з раннього ранку до пізнього вечора товклась у домі: всі звуки, які чув, долинали від того порядкування: прибирання, совання меблею, дзвін посуду й каструль, глухе поторохкування відра, звуки від прання, звуки вогню та води, шипіння закипілого і збіглого. Випране потім вивішувалося на шнуркові, що тягся через двір. Кіт на той час покидав Людмилу й бігав за старшою господинею, невідь-чому відчуваючи й виявляючи незвичне збудження. Для Людмили Таїсія Іванівна завжди залишала просвіт, щоб не затуляти їй краєвиду, інколи на наказ дочки щось перевішувала — оце й була вся її увага до доччиного захоплення.

Аркадій Петрович чинив інакше.