Мішель мріяв вибратися з кабінету й піти світ за очі. У густу світлінь ранньої осені. В синяву незмигного обрію над полем, того обрію, що ніколи не зникає, не віддаляється, але й не наближається. В зону свіжості.

Йому вже вчувалися терпкі запахи прілого листя й грибів і ввижалися павутинки «бабиного літа», що поєднали пожухлу траву з прив'ялими квітами на ній тонким прядивом. Або павутинки, які просто літали в повітрі й у них можна було заплутатися на мить — щоб усміхнутися та подумати: ось так і життя зникає, як кожне нове літо, і найважче, здається, в тому зниканні — то перейти ще одну осінь. Добрести до зими, а там і весна забовваніє, і нове літо.

Осінь була для Мішеля найкращою, найдорожчою і найстрашнішою порою року. Він любив осінь і боявся кожну з них, яка надходила раптом, без видимих ознак, притьмом. Просто жовтіло листя клена за вікном його кабінету. Багряніло листя яблунь і вишень в його саду. Падали брунатні каштани на рожеву бруківку за його будинком, падали голосно і не почути, як вони тарабанять, мов дощ із градом по камені, було неможливо. Просто шуміло в голові, коли йшов рясний і довгий осінній дощ, падаючи непроникною пеленою, збиваючи з гілля листя й брунатні блискучі кулі каштанів, надовго відсуваючи від шибок ясність денного світла.

Морок похмурих осінніх ночей прорізав промінь надії, коли дзвонив його мобільний телефон. Мішель хапав трубку й казав схвильоване «Альо-альо!». Але ніхто не озивався в трубці. І віддзвонити Мішель не міг — неприємно скрипучий голос весь час повідомляв йому, що «номер абонента НЕ відомий». Слово «НЕ» механічний голос вимовляв особливо ретельно, підкреслюючи, що таки «НЕ».

Мішель потім довго не міг заснути, коли дзвонили йому пізньої ночі, іноді розбуркавши від солодкого сну, іноді він ще не вкладався в ліжко, але й укластися потім не поспішав.

Він дуже хотів, щоб то дзвонила Нейті, від неї вже так давно не було жодної вісточки, а він чекав і чекав, минуло майже вісім років, як вона зникла безвісти. І всі вісім років хтось йому дзвонив ночами, з не відомого нікому номера. І всі вісім тягучих, як старий мед у викопаному археологами глеку, років обіцяли йому солодку сподіванку, але неспоживна тягучість того меду була йому зрозуміла.

Хоч він і вірив у те, що Нейті не назавжди згубилася. Десь вона є. Мішель вірив. — «Я дитинію. Я здитинів... У мене знову є мрія, така невідступна й манлива, як буває лише в дитинстві. Але ж чому така гірка?» — Мішель картав себе за приступи смутку, сентиментальності, навіть і розпачу.

Та світився новим днем квадрат вікна, і знову день скручував і розкручував Мішеля, мов пружину. Так він і жив, мов ефективна механічна пружина.

Поки не надходила знову осінь.